Розділ 6

— Прийди до тями! — крикнув Кагір, хапаючи його за плечі й сильно струснувши. — Прийди до тями! У шал упав?

Поверталася галопом Ангулема, тягнучи за віжки другого коня. Наздоганяли її двоє вершників. Один впав, отримавши стрілу бойовика за свободу Стоків. Другого змів з сідла меч Кагіра.

Ґеральт заскочив на кульбаку. І тоді у світлі пожежі побачив Шірру, що підзивав до себе охоплених панікою нільфгардців. Поряд із напівельфом скреготів та вигукував прокляття Соловей, який із закривавленою пикою виглядав точнісінько як троль-людоїд.

Ґеральт гарикнув люто, повернув коня, крутнув мечем.

Кагір поряд крикнув і вилаявся, похитнувся у сідлі, кров з лоба миттєво залила йому очі й обличчя.

— Ґеральте! Допоможи!

Шірру зібрав навколо себе групку, верещав, наказував стріляти з арбалетів. Ґеральт тріпнув коня плазом по заду, готовий до самовбивчої атаки. Шірру мав померти. Все решта значення не мало. Не входило у розрахунок. Кагір не входив у розрахунок. Ангулема не входила…

— Ґеральт! — крикнула Ангулема. — Допоможи Кагіру!

Він отямився. І засоромився.

Підтримав молодого нільфгардця, підпер. Кагір витер очі рукавом, але кров відразу залила їх знову.

— То нічого, подряпина… — Голос його тремтів. — Кіньми, відьмаче… У чвал, за Ангулемою… У чвал!

Біля підніжжя гори поставав великий крик, звідти біг озброєний кайлами, ломами й сокирами натовп. Це на допомогу товаришам і приятелям із рудника «Ріальто» набігали гірники з сусідніх копалень — з «Фортунної Діри» чи зі «Спільної Справи». Чи з якихось інших. Хто ж міг знати?

Ґеральт ударив коня п’ятками. Пішли вони чвалом, шаленим ventre à terre[23].

Гнали не оглядаючись, притулені до кінських ший. Найкращий кінь виявився у Ангулеми, малий, але прудкий бандитський бахмат[24]. Кінь Ґеральта, гнідко у нільфгардській збруї, починав уже хрипіти й хекати, не міг тримати голову. Кінь Кагіра, також військовий, був сильнішим, витривалішим, але що з того, як тут проблеми були з вершником: той хилитався у сідлі, машинально стискаючи стегна й сильно зрошуючи кров’ю гриву і шию коня.

Але йшов чвалом.

Ангулема, на чолі загону, чекала на них біля повороту, в місці, звідки дорога вела униз, звиваючись серед скель.

— Погоня… — видихнула, розмазуючи бруд по обличчі. — Стануть нас гнати, не спустять… Гірники бачили, куди ми тікали. Не повинні ми лишатися на гостинці… Мусимо скочити у ліси, на бездоріжжя… Скинути їх з хвоста…

— Ні, — запротестував відьмак, неспокійно слухаючи звуки, що виривалися з грудей коня. — Мусимо гостинцем… Найпрямішим і найкоротшим шляхом до Сансретуру…

— Чому?

— Зараз немає часу на балаканину. Вперед! Витискайте з коней, скільки вдасться…