Розділ 4

Ретельно визбирав її прикраси. Копняками відкинув у куток кубрачок з коміром із голубого лиса, рукавички, кольорові хустки й пояс зі срібних ланцюжків.

— Не станеш ти красуватися, наче папуга чи напівельфійка з борделя! У решту шмаття можеш одягнутися. А ви чого вилупилися? Гулуе, принеси якоїсь страви, бо щось я зголоднів! А ти, пузаню, перевір, що там із моїм одягом!

— Я тутешній елдормен!

— Як вдало складається, — процідив Бонгарт, і під поглядом його елдормен Ревнощів, здавалося, аж схуднув. — Коли щось зіпсується під час прання, я тебе, як особу урядову, притягну до відповідальності. Гайда до пральні! Ви, решта, також геть звідси! А ти, шмаркачу, рушай на гостинець, та галопом! І пам’ятай: підведеш чи поплутаєш адреси, віднайду тебе та так відлупцюю, що й мати рідна не впізнає!

— Уже лечу, пане золотий! Уже лечу!

— Того дня, — Цірі стиснула губи, — бив він мене іще двічі: кулаком і арапником. Потім розхотілося йому. Сидів тільки й витріщався на мене мовчки. Очі мав такі… риб’ячі якісь. Без брів, без вій… Такі водянисті кульки, у кожній затоплене чорне ядро. Втупив у мене ті очі й мовчав. Тим перелякав мене більше, ніж бичем. Не знала я, що він готує.

Висогота мовчав. По кімнаті бігали миші.

— Він усе розпитував, хто я така, але я мовчала. Як тоді, коли у пустелі Корат схопили мене Хвати, так і зараз утекла я так глибоко у себе, настільки усередину, коли розумієш, що я маю на увазі… Хвати тоді говорили, що я лялька, а я й була наче лялька з дерева, без відчуттів і мертва. На все, що з лялькою тою робили, дивилася якось так згори. Що з того, що б’ють, що з того, що копають, що, наче собаці, надягають ошийник? То ж не я, мене тут зовсім немає… Розумієш?

— Розумію, — кивнув Висогота. — Розумію, Цірі.

— Тоді, прошу високий трибунале, дійшла черга й до нас. До нашої групи. Командування над нами прийняв Нератін Чека, також додали до нас Бореаса Муна, слідопита. Бореас Мун, вельможний трибунале, говорили, рибу у воді може вислідити. Отаким він був! Розповідають, що одного разу Бореас Мун…

— Свідку краще втриматися від відступів.

— Вибачаюся? Ах, так… Розумію. Значиться, наказали нам тоді скільки духу у коні летіти у Фано. Було то шістнадцятого вересня вранці…

Нератін Чека й Бореас Мун їхали попереду, за ними, пліч-о-пліч, Кабернік Турент і Кипріан Фріпп Молодший, далі Кенна Сельборн і Хлоя Штітц, наприкінці Андрес Віерни і Деде Варгас. Ті двоє співали модну останнім часом жовнірську пісеньку, спонсоровану й поширювану Міністерством Війни. Навіть серед жовнірських пісеньок ця вирізнялася жахливою біднотою рим і дивовижним нехтуванням правилами граматики. Мала вона назву «На війнушці», бо ж усі куплети — а було їх більше сорока — починалися саме з тих слів.

На війнушці бува різно,

Комусь голову відріжуть,

А у когось кишки зверху,

Тож не встане він в присмерку.

Кенна тихенько підсвистувала у такт. Була задоволена, що лишилася серед знайомих, яких добре пізнала під час довгої подорожі з Етолії до Рокайну. Після розмови з Пугачем очікувала вона, скоріше, випадкового розподілу, якогось додавання до групи, складеної із людей Брігдена й Гарсгайма. До такої групи приєднали Тіля Ехрада, але ельф знав більшість своїх нових товаришів, а вони знали його.

Їхали вони ступою, хоча Дакр Сіліфант наказав гнати скільки духу в конях. Але вони були професіоналами. Пішли галопом, збиваючи куряву, поки бачили їх із форту, потім сповільнилися. Заїжджені коні й безумний чвал — то добре для шмаркачів і аматорів, а поспіх, як відомо, добрий тільки при ловлі бліх!

Хлоя Штітц, професійна злодійка з Їмлаку, розповідала Кенні про свою давню співпрацю із коронером Скелленом. Кабернік Турент і Фріпп Молодший стримували коней, часто оглядаючись.