Розділ 4

— Як накажете, пане золотий!

— Коли ти від’їжджав із листами Бонгарта з Ревнощів, він, як розумію, і далі там був? І готувався у дорогу? Поспішав? Говорив, може, куди збирається?

— Не говорив. Та й до дороги йому ніяк було готуватися. Одежину, що мав кров’ю жахливо забризкану, прати й чистити собі наказав, а сам у сорочці й підштаниках одних ходив, але мечем підперезаний. Але думаю, що він поспішав. Він же ж Щурів побив і голови їм відрізав для нагороди, тре’ було йому їхати й про оту нагадати. Та й ту Фальку він же для того захопив, аби живцем до когось доставити. Ну, бо ж такий його фах, ні?

— Та Фалька… Ти її добре бачив? Чого регочеш, дурню?

— Йой, пане золотий! Чи я її добре бачив? Та ще й як! Із деталями!

— Роздягайся, — повторив Бонгарт, а в голосі його було щось таке, що Цірі мимоволі зіщулилася.

Але бунт відразу переміг.

— Ні!

Не побачила кулака, навіть не вловила оком руху. В очах їй блиснуло, земля гойднулася, втекла з-під ніг і раптом болісно гепнула її у стегно. Щока й вухо горіли вогнем — вона зрозуміла, що вдарив не кулаком, а лише тильним боком долоні.

Устав над нею, присунув до її обличчя кулак. Бачила важкий перстень у формі черепу, який мить тому, наче шершень, укусив її за обличчя.

— Ти заборгувала мені один передній зуб, — сказав він холодно. — Тому наступного разу, коли я почую «ні», виб’ю тобі відразу два. Роздягайся.

Вона підвелася непевно, тремкими руками почала розпинати пряжки і ґудзики. Присутні в корчмі «Під головою химери» селяни забурмотіли, закашляли, вибалушили очі. Власниця корчми, вдова Гулуе, схилилася під шинквас, удаючи, що щось там шукає.

— Стягай із себе все. До останньої ганчірки.

Їх тут немає, думала вона, роздягаючись і тупо дивлячись у підлогу. Нікого тут немає. І мене також тут немає.

— Ноги розстав.

Мене взагалі тут немає. Те, що зараз станеться, взагалі мене не стосується. Взагалі. Анітрохи.

Бонгарт засміявся.

— Ти, здається, занадто собі лестиш. Мушу розвіяти ті мрії. Я роздягаю тебе, ідіотко, аби перевірити, чи не укрила ти на собі магічних сіглів, гексів чи амулетів. А не для того, аби милувати око твоєю гідною співчуття голизною. Не уявляй собі диявол знає чого. Ти худий, плаский, наче дошка, підліток, а до того ж — гидка, як тридцять сім нещасть. Вірю, що, якби навіть мене добряче підперло, волів би я трахнути індика.

Він наблизився, розкидав носком чобота її одежу, оцінив поглядом.

— Я сказав — все! Сережки, кільця, браслети, намисто.