Розділ 4

Андрес Віерни, нордлінг із Реданії, зарізяка. Стігвард, пірат, ренегат зі Скелліге. Деде Варгас, диявол його зна звідки, професійний вбивця. Кабернік Турент, убивця-аматор.

Й інші. Подібні. Всі вони є подібними, подумав Скеллен. Братство, конфратерія, де після вбивства перших п’ятьох людей усі стають схожими. Схожі рухи, схожі жести, схожа манера говоріння, поведінки, схожий одяг.

Схожі очі. Безпристрасні й холодні, пласкі й нерухомі, наче очі змій, чиїх виразів ніщо, навіть найпотворніша жорстокість, не в змозі вже змінити.

— І як? Пане Стефане?

— Непогано. Непогана ганза, Сіліфанте.

Дакр іще сильніше зарум’янився, віддав честь по-геммерськи — кулаком, прикладеним до ковпака.

— Я особливо просив, — нагадав Скеллен, — кількох таких, кому знайома магія. Хто не злякається ані магії, ані чарівників.

— Я про це пам’ятав. Ось Тіль Ехрад! А крім нього, оно, ота висока панна на славній каштанці, поряд із Хлоєю Штітц.

— Пізніше приведи її до мене.

Пугач сперся на балюстраду, стукнув об неї окутим руків’ям нагайки.

— Вітаю, компаніє!

— Вітаємо, пане коронере!

— Багато хто з вас, — почав Скеллен, коли замовкло відлуння хорового рику банди, — вже працював зі мною, знає мене й мої вимоги. Хай вони пояснять отим, хто мене не знає, чого я очікую від підлеглих і чого у підлеглих не сприймаю. То ж і я не стану дарма язицюрою чесати. Уже сьогодні дехто з вас отримає завдання і завтра на світанку вирушить їх виконувати. На територію Еббінґу. Нагадую, що Еббінґ формально є королівством автономним і ми формально не маємо там жодної юрисдикції, тож наказую діяти розважливо й обережно. Ви залишаєтеся на імперській службі, але я забороняю про те теревенити, вихвалятися і нахабно ставитися до місцевої влади. Наказую поводитися так, аби не привертати до себе уваги. Зрозуміло?

— Так точно, пане коронере!

— Тут, у Рокайні, ви гості й маєте поводитися як гості. Я забороняю залишати надані вам казарми без особливої потреби. Забороняю контактувати з гарнізоном форту. Загалом офіцери щось вигадають, аби ви не бісилися від нудьги. Пане Гарсгайме, пане Брігдене, прошу розмістити загін!

— Я ледь з кобили встигла зсісти, високий трибунале, як Дакр мене — цоп за рукав. Пан Скеллен, каже до мене, із тобою порозмовляти хоче, Кенна. Що було робити. Йдемо. Пугач за столом сидить, ноги на стіл закинув, нагайкою себе по халявах постукує. І просто з мосту до мене: чи я та Йоанна Сельборн, яка вплутана у зникнення корабля «Зоря Півдня». Я йму на те: нічого, кажу, не доведено. Він сміється. «Люблю, — каже, — таких, що їм нічого довести не можна». Тоді запитав, чи талант пе-пе-ес, значиться, чуйності, маю я вроджений. Як я підтвердила, він насупився і каже: «Думав я, що отой твій талант мені проти чародіїв придасться, але спершу доведеться тобі мати справу з іншою особою, не менш загадковою».

— Свідок упевнена, що коронер Скеллен використав саме такі слова?

— Певна. Бо я ж — чуйна.

— Прошу продовжувати.

— Розмову тоді перервав нам гонець, закурений, видно було, що коня він не жалів. Термінові мав він для Пугача вісті, а Дакр Сіліфант, як ми у казарми йшли, сказав, що носом відчуває, що нас ті вісті від гінця ще до вечора у сідла всадять. І правий виявився, високий трибунале. Ще ніхто про вечір і думати не міг, а половина ганзи вже у сідлах була. Мені пофартило, Тіля Ехрада взяли, ельфа. Я рада була, бо після тих пари днів у дорозі дупа у мене так боліла, що аж страх… Та й місячні в мене, як на зло, почалися…