Розділ восьмий Минуле

— Постелю тобі на розкладачці.

І більше не сказала ні слова.

Мені снився моторошний сон. Мені снилося, що я біжу до прохідної Головної будівлі нашого університету, а всі біжать мені назустріч. Усі рятуються від чогось такого страшного, що вони й кричати не можуть — тільки хриплять. Усі біжать звідти, а я — туди, й не розумію чому; щось пов’язане з Семом, але й він уже не Сем, а механічний пристрій, схожий на м’ясорубку. Я біжу вперед, а ноги не несуть, я не можу зрушити з місця. І ясно, що я не встигаю, не зроблю чогось дуже важливого, і світ зійде з орбіти. Падіння в прірву — кінець світу...

Я сіла на розкладачці, хапаючи повітря. Розкладачка піді мною клацнула й просіла, ширше розставивши алюмінієві лапи, але не впала.

Мама сиділа поруч, на килимі:

— Вибач, я тебе розбудила...

— Дякую, — промимрила я. — Мені таке снилося...

— Що?

— Та так... Вибухи, паніка, кінець світу...

Мама з розумінням кивнула. Так і сиділа поруч, а я не наважувалася заговорити перша.

— Мені було вісімнадцять років, — вона глибоко зітхнула. — Він казав, що працює в секретній військовій лабораторії. Тому про нього нічого не можна знати — навіть справжнього імені, ні-чо-го... Я навіть називала його на прізвисько — Саша. Батьки категорично проти, я пішла з дому... І була з ним щаслива майже півроку, а потім він зник. Залишив записку: «Люблю, привіт доньці». Хоч ти ще не народилась і я сама не знала, син це буде чи донька.

— Ну я ж Олександрівна. Думала, хоч ім’я справжнє...

Мама похитала головою:

— Це прізвисько, а не справжнє ім’я. Я чекала його, поки не зрозуміла, що він просто заморочив мені голову.

Я торкнулась пальцями амулета на шиї:

— А привіт від нього ти мені так і не передала...

— Ну, привіт тобі від татка! — раптом кинула вона роздратовано.

— Ти його потім шукала?

— Навіщо?

— Ану ж з ним щось сталося? — я раптом згадала історію Павлика й Насті. — Може, він не хотів зникати, а його підставили? Або взагалі вбили? Може, він до останньої секунди рвався до тебе... до нас...