Розділ шостий Голуби й соколи

— А-а, — сказав він замислено.

І замовк, наче забув про мене. Так ми стояли мовчки, дивлячись на місто, хвилину, другу, десяту; холодний вітер став проймати мене під курткою, і звідкілясь з’явилися думки про те, що буде, якщо сторож помітить незаконне проникнення на об’єкт...

І тут у кишені задзвонив телефон. Я смикнулася й ледь не вивалилася за балюстраду, Сем злякано схопив мене за лікоть — й одразу випустив.

— Привіт, мамо, — сказала я в трубку.

— Привіт, ти чого не дзвониш?

— Е-е... Мамо, я тут трохи зайнята...

— Уже пізно, чого це ти зайнята? Давай, збирайся спати, перед сном треба сорок хвилин уникати мозкової активності...

— Зроблю, мамо. Як у тебе?

— Усе добре... На добраніч!

— На добраніч.

Я сховала телефон. Ми знову мовчали. Місто пульсувало, мерехтіло вогнями.

— Ти не злися на неї, — сказав Сем.

— Чого ти вирішив, що я злюся?

— Багато хто злиться. Гіперопіка і все таке.

— Я не злюся.

— І правильно.

Щось у його голосі змусило мене насторожитися:

— А твоя мама...

— Померла, коли я народився. Я її не пам’ятаю.

Мені стало дуже холодно, хоча вітер ущух.