Розділ шостий Голуби й соколи

Коротка мана з’явилася — і зникла: не друг він був мені. Я б із задоволенням погуляла з цим під дощем, посиділа на автобусній зупинці, обговорила нюанси сучасного прочитання Свіфта, але все це було неможливо. Сем — хлопець з іншої планети, і, вирушивши в космос на його кораблі, я ризикую задихнутися без скафандра...

— Шкода, — сказав він, наче луною відповідаючи на мої думки. — А мені здалося, що ти хочеш у музей Землезнавства.

Настала моя черга дивуватися:

— Як ти... А-а, ти прочитав мій статус на Фейсбуці!

— Неправда. Мені явився привид Ломоносова й велів показати тобі великі таємниці.

Чиста робота: за вечір він зумів уже вдруге мене здивувати. Я справді любила наш музей Землезнавства, не була там з минулого року й буквально кілька днів тому журилася в Мережі, що ніяк не доберуся до двадцять четвертого поверху Головної будівлі.

— Тоді ходімо, — сказав він, задоволений моєю реакцією.

— Просто зараз?

— Навіщо відкладати?

— Музей зачинений!

Він урочисто показав мені в’язку ключів:

— Немає закритих шляхів. Є шляхи, які добре охороняються, — там Сцілла, тут Харібда... Але ти ж не боягузка, правда?

Ми прокралися по музею, освітленому о цій порі тільки черговими лампочками. Повз вітрини з мінералами й коштовними камінцями, кожний з яких можна розглядати цілий день. Повз портрети видатних учених і опудала тих, кого вони досліджували.

Сем спробував ключ до балконних дверей — не підходить. Тоді він став пробувати ключі один за одним, нагадуючи ретрохакера з вікторіанських часів.

Нарешті двері піддалися. Знадвору повіяло прохолодним повітрям і запахом трави — несподівано, на двадцять четвертому поверсі посеред колосального міста. Сем подав мені руку:

— Тут обережно: висока сходинка. Дивись під ноги.

Я вийшла під небо — та так і зупинилася.

Навкруги лежала Москва у вогнях мостів і набережних, у вигинах річки, у потоках червоних та білих фар на затлумлених вулицях, у темних плямах парків, у геометричному візерунку доріжок біля оглядового майданчика. За моєю спиною височів шпиль університету, я стала частиною цієї будівлі, я стала однією зі статуй, химерою на фасаді й малюнком на гербі. Хвилини спливали, я не ворушилася, тільки місто піді мною перетікало вогнями, мерехтіло, світилося...

— Дозвольте, міледі, скромно презентувати вам цей краєвид.

Він відкоркував пляшку шампанського. Тицьнув мені в руку келих. Я поморщилася: ну хто ж п’є шампанське на балконі музею?