Розділ двадцять перший Закритий кластер

— Придумаємо, — сказав він. Це означало — «Так, я теж знаю, що ми тут помремо, але не хочу про це говорити».

— Як ви познайомилися?

— У школі, — відгукнувся він, одразу здогадавшись, про що я питаю. — Ми вчилися в одному класі. Одружилися через три місяці після випускного. Усі ще говорили, типу, ви розбіжитеся, не робіть дурниць. А ми за всі роки тільки раз посварилися, та й то через роботу...

Він мрійливо всміхнувся й одразу знов насупився. Думки про Лізину долю мучили його гірше за зубний біль.

— То що, кохання існує?

— Аякже, — він знов дмухнув у пляшку й закашлявся. — Авжеж, існує...

Він раптом згорбився, як старий:

— Тіні... там, усередині... З ними є ті, кого ми піймали й видворили. Вони нас ненавидять. Особливо Лізу. Вона ж їх викидала. Якщо вони її знайдуть... Захочуть помститися... А мене не буде поруч...

— Ліза дуже сильна, — сказала я.

— Духом — так... Але чаклун подбав, щоб у всьому іншому вона стала дуже слабка...

Я згадала, як дивилась Тамара: «Ви ще в мене в ногах наваляєтесь». І як пропалював мене поглядом Герман. Звісно, у Лізи з роками з’явилися вороги за порталом — але в мене за кілька днів їх назбиралося не менше.

Гриша загвинтив пляшку й струснув. Випари зібралися в одну-єдину краплю на рифленому дні.

— Це проти законів фізики, — сумно пробурмотів Гриша. — Неможливо перетворити внутрішню вологу у воду, якою можна напитися.

— Ти «Дюну» читав? У них були спеціальні костюми...

— Я пам’ятаю, — сказав Гриша. — Дашо, а як же Інструктор? Хіба він не зупинить цього... чаклуна?

— Спробує.

— Дашо, а якщо ти подивишся... Ну, особливим поглядом... Може, роздивишся щось назовні? Ти казала, що бачиш землю прозорою — ну то спробуй!

Я протерла запалені очі. Зосередилася — тепер це було непросто. Глибоко дихаючи, наче під важким тягарем, я озирнулася навколо, намагаючись проникнути поглядом за межі нашої бетонної коробки.

Тривожне червоне світло було схоже на аварійну лампу, що блимає на вкритому пилюкою забутому пульті. Як у фільмах про глобальну катастрофу — нагорі давно руїни, а в глибокій шахті на пульті військової бази все блимає, попереджає, беззвучно кричить про небезпеку червоний вогник. Я подивилась на Гришу — він був увесь сірий, сивий з горя й зі страху за Лізу і здався набагато старшим за свої роки. Замість його невдалих графіті, які так і не відкрилися рамками, на стінах були криво написані слова: «Відкрийся... Відкрийся... Будь ласка, відкрий... Допоможіть...»

І чотири слова різко вибивалися з сірої тьми, написані фосфоресцентною синьою фарбою: «Тато йде на допомогу».