Розділ двадцять перший Закритий кластер

— Не хвилюйся. Я в хорошому місці. Мені тут смерч не страшний.

— Де ти?

— У бомбосховищі, — зітхнула я.

Гриша мовчки й люто вертів ручку ліхтаря, заряджаючи акумулятор. Мама в телефоні на секунду замовкла — я боялася, що вона заплаче, але вона стрималася.

— Дашо... Ти себе бережи, будь ласка, ти ж розумієш...

— Не переживай за мене, мамо. Я бережу... І я тебе дуже люблю.

У телефоні почувся тріск, і дзвінок перервався. Гриша крутив ручку, ліхтар горів ледь-ледь. У моєму телефоні остаточно сів акумулятор. Апарат курликнув, і екран погас.

«Гришо, ми залишимось тут назавжди». Слова теліпались у мене на язиці, але промовляти їх уголос означало виявляти огидну слабкодухість. А крім того, мені здалося, що поки слова не промовлено, є надія.

Він переграв мене, не напружуючись. Інакше й бути не могло. Могутній чаклун не змагається з другокурсницею — він її використовує як річ, а потім кидає в підземеллі помирати. Років через сто які-небудь нові диґери знайдуть тут наші з Гришею кістяки й вирішать, що ми були романтичні закохані, які втекли від жорстокого світу в старе бомбосховище...

Якщо, звісно, через сто років земля ще буде населена.

— Гришо, а скільки... скільки приблизно Тіней може бути в Темному Світі?

Він знизав плечима й знов закрутив ручку ліхтаря.

— Як думаєш, якщо відкрити портал — вони зайдуть сюди всі чи якісь посоромляться?

Він не відповідав.

— Розумієш... помирати, коли ти нарешті зрозумів, як треба жити... це якось нерозумно. Давай не будемо вмирати?

— Давай, — відгукнувся він хрипко. — Я й не збираюся. Днів три у нас є...

Ліхтар неяскраво, але все-таки світив. Гриша взяв порожню пластикову пляшку, прискіпливо оглянув, відкрутив кришечку й почав дихати всередину.

— Що ти робиш?

— Зберуться випари... Буде трохи води.

— Гришо, ми ж посвячені. Ми мусимо щось придумати.