Розділ XXXIX В родині Веллерів заходять серйозні зміни, і червононосий містер Стігінс зазнає невчасної поразки.

Сем заперечно похитав головою.

— Я думаю, вона мусила щось залишити,— настоював містер Стігінс, помітно збліднувши. — Пригадайте, містер Семюел; невже ж вона не відписала мені нічого?

— Нічогісінько, що варто було б бодай ручки вашого старого зонтика.

— Але, може, — спитав, поміркувавши трохи, містер Стігінс, — може, вона заповіла, щоб старий грішник узяв мене на своє піклування?

— Щось таке нібито вона і дійсно заповіла, — ствердив Сем. — Батько оце перед самим вашим приходом почав був розповідати мені про вас.

— Невже... — зрадів, аж засяяв, Стігінс. — Він таки, значить, змінився. Ми чудово житимемо вдвох, га, містер Семюел? Я доглядатиму його, як ви поїдете; та ще як доглядатиму; ось побачите.

Зітхнувши довгим зітханням, містер Стігінс мовчки чекав відповіді. Сем нахилив голову. В цю хвилину з того кутка, де сидів старий, долинув якийсь незвичайний звук чи рик, чи зітхання, чи хропіння, а скоріше,— все це разом.

Містер Стігінс, вважаючи ці звуки за стогін каяття, осмілів, потер руки, заплакав, усміхнувся, знову заплакав, а тоді підійшов до мисника, взяв з нього склянку й поклав у неї чотири грудочки цукру. Після того він озирнувся, важко зітхнув і попрямував до буфету, звідки незабаром повернувся із склянкою, до половини налитою ромом. Доливши туди по вінця теплої води з чайника, червононосий розмішав грог, покуштував його, сів у крісло, висьорбнув чималу частку питва й перевів дух.

Під час усіх цих процедур старший містер Веллер дивними та незграбними зусиллями намагався удати, ніби спить, а коли містер Стігінс спинився передихнути, він кинувся на нього, вихопив з його рук склянку, вихлюпнув рештки рому з водою йому в обличчя, а склянку жбурнув у камін. Потім, цупко схопивши превелебного джентльмена за комір, він почав люто бити його ззаду ногами, супроводячи кожен дотик ніска свого чобота до особи містера Стігінса прокльонами його рукам, ногам, очам і всьому тілу.

— Семі, — попросив містер Веллер, — насунь мені глибше капелюх.

Сем, як годиться слухняному синові, глибше насунув на батькову голову капелюх з довгою стрічкою, і старий джентльмен, стусаючи свого ворога з ще більшою жвавістю, прокотився разом із містером Стігінсом через буфет, через коридор і через парадні двері на вулицю — всю дорогу штурхаючи його і скоріше збільшуючи, ніж зменшуючи силу кожен раз, коли підводився вгору нісок чобота.

Гарно й весело було дивитися, як червононосий звивався в руках містера Веллера, і як уся його постать здригалася при кожнім ударі ногою, що швидко йшли один за одним. Та ще втішніше було видовище, коли містер Веллер, після потужної боротьби, занурив голову містера Стігінса в повне води корито для напування коней і тримав там, доки той мало не задушився.

— О! — крикнув містер Веллер, виснажуючи свою енергію надзвичайно складним штурханом і дозволяючи містерові Стігінсу витягти нарешті голову з корита.— Присилайте до мене всіх ваших ледарів-пастирів, і я їх спершу зітру на порох, а потім утоплю в кориті. Поможи мені здертися на сходи, Семі, та дай скляночку бренді. Я зовсім захекався, синку.