Розділ XXXVI, присвячений переважно справам і тимчасовій перемозі Додсона й Фога. Містер Вінкл з’являється знову і при незвичайних обставинах. Добрість містера Піквіка бере гору над його впертістю.

— Ну, знаєте,— скрикнув містер Піквік, який встиг уже знову надіти окуляри і пестливим поглядом перебігав від Вінкла до Арабелли й від Арабелли до Вінкла,— ну, знаєте, я ніколи не думав, що ви — такі статечні люди і можете діяти так, немов за планом. А ваш брат, моя люба, знає про все це?

— О, ні,— відповіла Арабелла й зблідла.— Він мусить довідатись про це від вас, любий містер Піквік. Він такий запальний, такий упертий і до того... до того завжди тяг руку за своїм другом Сойєром. Я боюся жахних наслідків, містер Піквік.

— Леді цілком має рацію,— промовив Перкер.— І вам, дорогий сер, неодмінно треба взяти цю справу на себе. До вас ті молоді люди поставляться з пошаною, а іншого кого вони й слухати не стануть. Ви мусите відвернути можливі неприємності. У молодих людей таке гаряче серце!— Маленький чоловічок узяв запобіжну понюшку й поважно похитав головою.

— Ви забуваєте, що я в’язень, голубонько,— зауважив містер Піквік.

— Тільки не я,— втрутилася Арабелла.— Я завжди пам’ятала про це й завжди думала, як повинні ви страждати в цьому ганебному місці. Але я сподівалася, що коли на вас не діяли міркування особистого характеру, то, може, на вас вплинула б небезпека, яка загрожує нашому щастю. Я певна, що, довідавшись про наше одруження від вас першого, мій брат погодиться з ним. У цілому світі в мене нема інших родичів, як він, і я боюся, що без вашого втручання, містер Піквік, я втрачу і його. Я зробила погано, дуже погано, і сама це знаю.— Тут бідолашна Арабелла затулила хусточкою обличчя й ревно заплакала.

Ці сльози чимало вплинули на містера Піквіка; коли ж місис Вінкл, витерши їх, з найніжнішими інтонаціями свого дуже ніжного голосу стала умовляти й благати його, він засовався на своєму місці і, очевидно, не знав, що робити, бо почав нервово потирати скельця своїх окулярів, ніс, штани, голову й гетри.

Користуючись цими симптомами вагання, містер Перкер (до якого молоде подружжя приїздило вже, як виявилося, ранком) з юридичною точністю й проникливістю висунув цілу низку аргументів. Він вказав на те, що містер Вінкл-старший не знає ще нічого про важливий крок у житті свого сина; що майбутнє Вінкла-молодшого цілком залежить від ставлення до нього Вінкла-старшого; але навряд чи ставлення це буде прихильне, якщо Вінкл-молодший довгий час робитиме тайну з свого одруження; що містер Піквік, бувши в Брістолі в містера Елена, вільно міг би завітати і до Бірмінгема відвідати містера Вінкла-старшого; що містер Вінкл-старший має всі підстави вважати містера Піквіка за напутника та життьового провідника свого сина; і що тільки містер Піквік особисто й усно може вести переговори з вищезазначеним Вінклем-старшим.

Як на те, коли Перкер викладав ці докази, з’явилися містер Тапмен з містером Снодграсом. Вони мусили вислухати оповідання про все, що сталося, разом з різними доводами за і проти; до них вони долучили ще кілька своїх аргументів, кожен від себе, і обговорили їх у повному обсязі. Нарешті містер Піквік, збитий з усіх своїх позицій, схопив у свої обійми місис Арабеллу, оголосив її найдосконалішим створінням, запевнив, що полюбив її з першого побачення, сказав, що не може стати на перешкоді щастю молодих і просив порядкувати ним, як вони хочуть.

Перше, що зробив, почувши про таку поступку, містер Веллер, було відрядити Джоба Тротера до славнозвісного містера Пела з дорученням взяти формальну розписку про одержання грошей, яку розсудливий родитель завбачливо передав ученому джентльменові на випадок раптової потреби в ній. Далі увесь свій капітал готівкою він вклав у придбання двадцяти п’яти галонів легкого портеру й власноручно розподілив їх у дворі між усіма охочими. Зробивши це, він кричав «ура!» по всіх закутках тюрми, доки втратив голос, потім до нього поступово знову повернувся його звичайний філософський і зосереджений настрій.

О третій годині дня містер Піквік востаннє глянув на свою кімнатку й почав протискуватися крізь натовп винуватців, які юрмилися круг нього, щоб стиснути йому руку, доки він не ввійшов ще до вартівні. Він озирався, і очі його горіли. Серед сили побляклих, виснажених облич він не бачив жодного, яке не стало б щасливішим завдяки його допомозі та співчуттю.

— Перкер,— промовив містер Піквік, прикликавши до себе одного молодого чоловіка з юрби,— це містер Джінгл, про якого я вам говорив.

— Гаразд, дорогий сер,— відповів Перкер і пильно подивився на Джінгла.— Я до вас зайду завтра, молодий чоловіче. Маю надію, ви добре затямите собі те, що я хочу вам сказати.

Джінгл почтиво вклонився, пальцями, що помітно тремтіли, стиснув руку містера Піквіка й ретирувався.

— Джоба, я думаю, ви знаєте? — спитав містер Піквік, рекомендуючи Перкерові цього джентльмена.

— Знаю шельму,— добродушним тоном сказав Перкер.— Доглядайте свого приятеля й будьте тут завтра ранком разом із ним. Чуєте? Ну, тепер усе?

— Все,— відповів містер Піквік.— Нехай благословить вас бог, любі мої друзі,— і, спираючись на руку Перкера, він поквапився залишити Фліт, сумний і пригнічений значно більш, ніж був тоді, коли входив сюди. Бо скільки нещасних, безталанних людей лишалося ще за його мурами!

Веселі години провело товариство, що зібралося того вечора в готелі «Джордж і Яструб». Легко й весело було на серці двох осіб, що наступного ранку виходили з гостинних дверей готелю. Серця ті належали містерові Піквіку й Семові Веллеру. Перший із них вигідно вмостився всередині комфортабельної поштової карети, а другий жваво виліз на маленьке сидіння ззаду.

— Сер! — крикнув до свого пана містер Веллер.

— Що, Сем? — озвався містер Піквік, вистромивши з віконця голову.

— Хотів би я, щоб наші коні просиділи місяців зо три в тюрмі, сер.