Розділ XXIV, цілком присвячений правосуддю і різним ученим представникам його.

Містер Тапмен мовчки дивився на цю процедуру коли Джексон, раптом повернувшись до нього, спитав:

— Ваше ім’я, якщо не помиляюся, Тапмен?

Містер Тапмен зиркнув на містера Піквіка і, не побачивши в широко розкритих очах цього джентльмена й тіні поради відмовлятись од свого імени, сказав:

— Моє ім’я дійсно Тапмен, сер.

— А той джентльмен, я гадаю, містер Вінкл? — допитувався далі Джексон.

Містер Вінкл промимрив щось незрозуміле, після чого обидва джентльмени дістали по клаптю паперу й по шилінгу.

— Боюся надто надокучати вам, промовив Джексон,— але я хотів би бачити ще одну особу. В мене є повістка на ім’я Сема Веллера, містер Піквік.

— Покличте сюди мого слугу, коридорний,— звелів містер Піквік і запропонував Джексонові сісти.

Зайшла гнітюча мовчанка, яку порушив, з’явившись, Сем.

— Ось повістка для вас, містер Веллер, а ось і оригінал справи.

— Де? — перепитав Сем.

— Тут,— і Джексон махнув пергаментом.

— А, так це оригінал, сер, — сказав Сем. — Дуже радий побачити оригінала. Я люблю оригіналів; це дуже втішна штука.

— А ось і шилінг від контори Додсона й Фога.

— З боку Додсона й Фога це надзвичайно мило — робити подарунки, знавши мене так мало, — сказав Сем.— Я страшенно вдячний. Вони вміють нагороджувати справжні чесноти, і це робить їм честь. Вони просто розчулили мене.

Кажучи це, містер Веллер рукавом куртки потер своє праве око випробованим жестом мелодраматичного актора, що бере участь у домашній виставі.

Поведінка Сема трохи збила з пантелику містера Джексона. Та повістки були вже віддані; говорити йому більше не було про що, і, удаючи, ніби вдягає єдину рукавичку, яку він, про око людське, завжди мав у руці, містер Джексон пішов назад до своєї контори.

Тої ночі містер Піквік спав погано: згадка про дуже неприємну справу з місис Бардл не йшла з думки. Другого дня він рано поснідав і, взявши з собою Сема, подався до Грейс-Інського скверу побачитися з містером Перкером.

— А, дорогий мій сер! — підвівся з крісла містер Перкер. — Ну, що нового у вашій справі, любий сер? Як там наші приятелі з Фріменс-каурта? Вони не сплять, я знаю. Вони — спритні хлопці. Безперечно, дуже спритні.

Сказавши це, маленький чоловічок узяв понюх тютюну на ознаку захоплення спритністю панів Додсона та Фога.