Розділ 10 Сліпа зона

Потім підвівся й смиренно пішов з кімнати за Фолсомом. Стефанопулос спробувала спрямувати на мене свій знаменитий зловісний погляд, але я досі не міг позбавитися думок про те, чи зберегла вона свою колекцію «Мій маленький поні».

Сівол повернувся й сказав, що допит продовжиться в сусідній кімнаті, в якій апаратура спостереження досі працює. Там ми продовжили перевірену часом традицію нахабно брехати, не кажучи при цьому нічого, крім правди. Я сказав їм, що ми з Найтінґейлом завдяки цілком звичайному інформатору мали причину вважати, що група — бо це не могла бути одна особа — яка скоїла кілька безглуздих нападів навколо Вест Енду, має базуватися на Бау-Стріт, і що коли ми пішли туди з метою розслідування, там на нас чекала засідка невідомих людей.

— Заступника помічника комісара Фолсома особливо турбує можливість загрози Королівській Опері, — сказав Сівол.

Виявилося, що Фолсом — великий шанувальник цього мистецтва, з яким його познайомили, коли його було підвищено до командора. Раптовий напад культурного снобізму часто спіткає полісменів, що досягли певного рангу та віку; це схоже на звичайну кризу середнього віку, але прикрашену великими люстрами та іноземними мовами.

— Ми вважаємо, що фокусом їхньої діяльності має бути Бау-Стріт, — сказав я. — Але зв'язку з будівлею Королівської Опери розслідування поки що не виявило.

О шостій годині ми завершили опис подій, який Сівол міг переконливо переповісти Фолсому, а я на той час засипав на стільці. Я очікував на тимчасове усунення, або на догану, або на розслідування Незалежною Комісією Скарг на Поліцію, але за кілька хвилин до сьомої мене відпустили.

Сівол запропонував підвезти мене, але я відмовився. Послаблений стресом і недосипанням, я йшов провулком Св. Мартіна. Погода за ніч змінилася. Під брудно-блакитним небом дмухав холодний вітер. У суботу година пік починається пізно, тож коли я перетнув Нью-Оксфорд-Стріт і попрямував до Фоллі, вулиці ще не повністю втратили свій ранішній спокій. Я очікував на найгірше, і не помилився. Навпроти будівлі стояла щонайменше одна поліцейська машина без розпізнавальних знаків. Усередині неї я нікого не бачив, але про всяк випадок помахав рукою.

Я пішов у парадні двері, бо краще зустрітися з халепою лицем до лиця; до того ж я був надто знесилений, щоб іти навколо будинку до стаєнь. Я очікував побачити там полісменів, але натомість виявив двох солдатів у бойовому однострої та з рушницями. На них були куртки з лісовим камуфляжем і бордові берети з кокардами парашутного полку. Двоє заступили мені прохід повз будку, а ще двоє стали обабіч головних дверей, готові схопити будь-кого, хто вирішив би порішити себе, напавши на двох озброєних десантників. Хтось ставився до фізичного захисту Фоллі дуже серйозно.

Зброю свою десантники на мене не наставили, але на їхніх обличчях була та загрозлива безтурботність, яка, певно, невимовно пожвавлювала вулиці Белфаста в роки, що передували мирній угоді. Один з них кивнув головою в напрямку ніші, в якій за більш елегантних часів мав би сидіти швейцар, коли не був потрібний. Там із чашкою чаю та примірником «Дейлі Мейл» сидів ще один десантник, з сержантськими шевронами. Я впізнав його. Це був Френк Кефрі, Найтінґейлів приятель-пожежник. Він привітно кивнув мені й покликав до себе. Я подивився на емблеми на плечах Френка. Четвертий батальйон парашутного полку, про який я знав, що він складається з резервістів. Отже, Френк був резервістом, що чудово пояснювало наявність у нього фосфорних гранат. Я запідозрив, що це чергова частина старих зв'язків і знайомств, але цього разу я був досить певний у тому, що Френк слухається Найтінґейла. Жодного офіцера поруч я не бачив. Я припустив, що ті залишилися в казармі, делегувавши важку роботу сержантам.

— Я не можу тебе впустити, — сказав Френк. — Доки твоєму начальникові не покращає або не призначать офіційного заступника.

— Хто віддав такий наказ? — спитав я.

— О, це все частина угоди, — сказав Франк. — Найтінґейл і наш полк мають давні стосунки. Можна сказати, існує борг.

— Еттерсберг? — спитав я навмання.

— Деякі борги невідплатні, — сказав Френк. — А ще є такі справи, що мають бути зроблені.

— Мені треба зайти, — сказав я. — Мені потрібна бібліотека.

— Вибач, синку, — сказав він. — Угода каже абсолютно чітко: ніякого несанкціонованого доступу в межі головного периметру.

— Головного периметру? — спитав я.

Френк намагався щось мені сказати, але тривала відсутність сну зробила мене дурним. Лише коли він повторив сказане, я второпав, що він натякає, що брама гаража знаходиться за межами периметру.

Я вийшов на слабке денне світло й обійшов будівлю, щоб зайти в гараж. Біля нього стояв старий «Renault Espace» з настільки очевидно підробленими номерами, що я був певний, що він належав парашутистам. Я затримався, щоб переконатися, що старий «Ягуар» замкнений, і накрити його витягнутою з-під верстата тканиною. Потім утомлено піднявся сходами до каретні й побачив, що мене випередила Тайберн.

Вона нишпорила в чемоданах і в іншому старому мотлоху, який я склав у дальньому кінці приміщення. Картина з Моллі та портрет чоловіка, якого я вважав батьком Найтінґейла, стояли притулені до стіни. Я дивився, як вона стала навколішки, засунула руки під софу й витягла звідти ще одну валізу.