Розділ 2 Мисливський собака на привида

Мисливський собака на привида

Наступного ранку Леслі спитала мене про успіхи в полюванні на привида. Ми тоді гаяли час перед дверима кабінету Неблета — місця, з якого я мав отримати фатальний удар долі. Наша присутність там не була потрібна, але ми обоє хотіли скоротити свою агонію.

— Бувають варіанти гірші за процесуальний відділ, — сказав я.

Ми обоє задумалися над цим.

— Дорожня поліція, — сказала Леслі. — Це гірше за процесуальний відділ.

— Але машини там дають непогані, — сказав я. — п'ятірка BMW, Mercedes M-класу.

— Знаєш, Пітере, ти такий верхогляд, — сказала Леслі.

Я хотів був обуритися, але саме цієї миті з кабінету вийшов Неблет. Побачивши нас, він не здивувався. Він вручив Леслі конверт, який вона чомусь не наважувалася розкрити.

— На вас чекають у Белгравії, — сказав Неблет. — Можете їхати.

У Белгравії базувалася штаб-квартира відділу розслідування вбивств. Леслі нервово помахала мені рукою, розвернулася й поскакала коридором геть.

— Оце справжній ловець злодюг, — сказав Неблет. Подивившись на мене, він нахмурився. — А стосовно вас я не знаю, що думати.

— Я активно роблю неоціненний внесок, сер, — сказав я.

— Хитрий лис — ось ви хто, — сказав Неблет. Мені він замість конверта вручив папірець. — Ви працюватимете зі старшим інспектором Томасом Найтінґейлом.

На папірці були написані ім'я інспектора та адреса японського ресторану на Нью-Роу.

— А який це відділ? — спитав я.

— Економічні та незвичайні злочини, наскільки мені відомо, — відповів Неблет. — Там від вас вимагається цивільний одяг, тож не баріться.

«Економічні та незвичайні злочини» — за цією спільною назвою було багато дуже різних вузькоспеціалізованих підрозділів, починаючи від мистецтв і антикваріату й закінчуючи імміграцією та комп'ютерними злочинами. Найголовнішим було те, що процесуального відділу серед цих підрозділів не було. Я пішов від Неблета якнайшвидше, поки він не змінив свою думку, але хочу наголосити на тому, що я в жодному разі не поскакав.

Нью-Роу була вузенькою пішохідною вуличкою між Ковент-Ґарден і провулком Святого Мартіна; на одному з її кінців розташувався супермаркет «Теско», а на другому — театри провулка Святого Мартіна. «Tokyo A Go Go» виявився бенто-рестораном посередині цієї вулиці; він був затиснутий між приватною галереєю мистецтв і магазином спортивних товарів для жінок. Всередині він був довгий, ширини ледь вистачало на два ряди столиків, панував мінімалістський японський стиль: полірована дерев'яна підлога, дерев'яні лаковані столи та стільці, багато прямих кутів і рисового паперу.

Найтінґейл сидів за останнім столиком і їв з чорної лакованої дерев'яної коробочки-бенто. Побачивши мене, він підвівся й потиснув мені руку. Коли я всівся навпроти нього, він спитав, чи голодний я. Я сказав «ні, дякую». Я нервував, а тому дотримався правила: не класти рис у схвильований шлунок. Інспектор замовив чай і спитав, чи не проти я, якщо він продовжить їсти. Я сказав, що я не заперечую, і він продовжив швидкими рухами паличок виймати з бенто їжу.