Розділ 10 Сліпа зона

Іноді треба нічого не робити й стерпіти перший удар. Таким чином можна побачити, що має нападник проти тебе, викрити його наміри, а тоді, якщо для вас це важливо, недвозначно стати на боці закону. А що як цей удар буде таким сильним, що тобі кінець? Що ж, буває і так.

Обраний для удару тупий предмет захопив мене зненацька, хоча я й зумів зберегти спокійний вигляд, коли Сівол і детектив-сержант Стефанопулос зайшли до кімнати для допитів і сіли навпроти мене. Стефанопулос недбало кинула на стіл теку. Та була надто товста, щоб стільки встигли написати за кілька годин, а отже більшість із тих паперів були просто макулатурою. Вона стримано посміхнулася, розриваючи на аудіокасетах целофанову обгортку, а потім вставляючи їх у подвійний диктофон. Одна з цих касет була для мене або для мого юридичного представника, щоб запобігти вириванню моїх фраз з контексту, а друга була для поліції, щоб довести, що моє зізнання отримано без биття мене по спині, стегнах і сідницях шкарпеткою, наповненою кульками з підшипників. Обидві касети були зайві, бо мене чудово було видно в кадрі відеокамери, що висіла над дверима. По проводах зображення наживо передавалося до кімнати спостереження, в якій, судячи з театральності появи Сівола та Стефанопулос, сидів хтось з Асоціації Старших Офіцерів Поліції, щонайменше заступник комісара.

Диктофон було ввімкнено, Сівол сказав, що присутні я, він і Стефанопулос, а потім нагадав мені, що мене не заарештовано, що я лише допомагаю поліції з розслідуванням. Теоретично я мав право будь-якої миті встати й піти, якщо був готовий попрощатися зі своєю поліцейською кар'єрою. І ця спокуса була велика.

Сівол попросив мене описати для протоколу в загальних рисах суть операції, під час якої було підстрелено Найтінґейла.

— Ви серйозно хочете внести це в протокол? — спитав я.

Сівол кивнув, тож я розповів усе: про наше припущення, що Генрі Пайк — поверненець, схиблений на помсті привид-вампір, який грав традиційну виставу про Панча та Джуді, використовуючи замість ляльок справжніх людей, і що вдвох ми придумали спосіб стати частиною сюжету, щоб Найтінґейл зміг знайти кістки Генрі Пайка та знищити їх. Кожного разу, коли я казав про магічний аспект справи, Стефанопулос кривилася, а вираз обличчя Сівола не змінювався. Коли мова дійшла до пострілу, він спитав мене, чи впізнав я того, хто стріляв.

— Ні, — сказав я. — А хто він?

— Його звати Крістофер Пінкман, — сказав Сівол, — і він каже, що ні в кого не стріляв. Він стверджує, що йшов додому з опери, а посеред вулиці на нього напали два чоловіка.

— Як він пояснює пістолет? — спитав я.

— Він каже, що не було ніякого пістолета, — сказав Сівол. — Він каже, що пам'ятає лише як виходив з опери, а наступне — як ви били його ногою по голові.

— А ще — невимовний біль через зламану ногу, — сказала Стефанопулос. — Плюс багато синців через те, що його кинули на землю.

— Його перевірили на сліди пороху? — спитав я.

— Він викладач хімії у Вестмінстерській школі, — сказала Стефанопулос.

— Дідько, — сказав я.

Тест на залишки пороху відомий своєю ненадійністю, і якщо підозрюваний мав контакт з хімікаліями, жоден експерт не стане стверджувати в суді, що той стріляв з пістолета. Раптом мені спала жахлива думка.

— Але ж ви знайшли пістолет? — спитав я.

— На місті подій не було знайдено жодної вогнепальної зброї, — сказала Стефанопулос.

— Я відфутболив його вздовж тротуару, — сказав я.

— Вогнепальної зброї там не було, — повільно сказала Стефанопулос.

— Я бачив його, — сказав я. — То був якийсь напівавтоматичний пістолет.