Розділ 10 Сліпа зона

— Раніше це називали каютною скринею, — сказала вона, не обертаючись до мене. — Вона достатньо низька, щоб поміщатися під койкою. Таким чином пасажир міг скласти окремо речі, які потрібні під час подорожі.

— Цим радше камердинер пасажира займався, — сказав я. — Або камеристка.

Тайберн обережно склала вийнятий з валізи лляний піджак і поклала його на канапу.

— Більшість людей не мали слуг, — сказала вона. — Більшість поралися самі.

Вона знайшла те, що шукала, й підвелася. На ній був елегантний італійський чорний сатиновий костюм і практичні чорні туфлі. На лобі досі було видно те місце, куди влучив мармуровий осколок. Вона показала мені свій трофей — брудно-коричневий картонний конверт, у якому була платівка на 78 обертів.

— Дюк Елінгтон і Аделаїда Хол, «Креольський любовний поклик» на оригінальній чорно-золотій марці, — сказала вона. — А він запхав це у валізу й відніс у гостьову кімнату.

— Ви хочете продати її на eBay? — спитав я.

Вона кинула на мене крижаний погляд:

— Ти прийшов по свої речі?

— Ви не проти?

Вона вагалася.

— Забирай, — сказала вона.

— Ви такі ласкаві, — сказав я.

Більшість мого одягу залишилася в Фоллі, але завдяки тому, що в каретні Моллі ніколи не прибирала, мені вдалося надибати кофту та джинси, що впали за канапу. Мій ноутбук був там, де я його залишив — на стосі журналів. Футляр до нього мені довелося шукати. Весь цей час Тайберн не зводила з мене очей. Враження було таке, ніби миєшся під наглядом мами.

Як правильно зауважив Френк, деякі речі треба робити не зважаючи на те, чого це коштує. Я випростався й повернувся до Тайберн.

— Послухайте, — сказав я. — Мені шкода за той фонтан.

На мить мені здалося, що в мене вийшло. Я можу заприсягтися, що щось промайнуло в її очах — чи то пом'якшення, чи то схвалення — але воно відразу зникло, поступившись місцем попередній люті.

— Я дізнавалася про тебе, — сказала вона. — Твій батько — наркоман, уже тридцять років.

Такі слова не мають дошкуляти мені. Про залежність свого батька я знаю з дванадцяти років. Коли я дізнався, він був досить відвертий і намагався зробити так, щоб я зрозумів усе, що це означає, бо не хотів, щоб я успадкував це від нього. Він був одним з кількох людей у Великобританії, які досі отримували героїн за рецептом, завдяки районному лікареві, який був великим шанувальником найменш успішної джазової легенди Лондона. Батько ніколи не позбувався цієї звички повністю, але й ніколи не втрачав контроль. Мені не має дошкуляти, коли його звуть нариком, але все одно дошкуляє.

— Дідько! — сказав я. — Як же йому вдалося це приховувати? Я в шоці.