Розділ 10 Сліпа зона

— Чому ви досі не в Фоллі? — спитав я. — Чому тут, у каретні? Там дуже цікаво, бібліотека просто неймовірна, а якщо здавати ці апартаменти тим, хто знімає історичні кінофільми, можна цілий спадок заробити.

— Усьому свій час, — сказала вона.

Я намацав у кишені ключі.

— Ось, можу свої ключі позичити, — запропонував я. — Не маю сумнівів, що десантників ви зможете забалакати.

Від моєї простягнутої руки вона відвернулася.

— Одним з добрих наслідків цих подій, — сказала вона, — стане можливість зробити розумний вибір щодо того, як діяти в таких справах надалі.

— Ви не в змозі зайти, — сказав я. — Я правий?

Я згадав про Беверлі Брукс і її «недружні силові поля».

Леді Тай глянула на мене, наче герцогиня, тим старим поглядом, який не до снаги опанувати дружинам футболістів, і на мить від неї тхнуло стічною трубою, грошима та угодами, ухваленими під бренді та сигари. Але через те, що Тайберн була сучасною, були там також запахи капучино та в'ялених помідорів.

— Ти зібрав усе, за чим прийшов? — спитала вона.

— Цей телевізор мій, — сказав я.

Вона відповіла, що я можу забрати його будь-коли, коли мені зручно.

— Що він у тобі знайшов? — спитала вона й похитала головою. — Завдяки чому ти став хранителем таємного полум'я?

Я не знав, про яке в біса полум'я йдеться.

— Просто пощастило, напевно.

Не вдостоївши мене відповіді, вона відвернулася й продовжила нишпорити у валізах. Мені стало цікаво, що вона насправді шукає.

Коли я перетинав двір каретні, я почув позаду приглушене дзявкотіння й обернувся. З вікна третього поверху на мене дивилося бліде скорботне обличчя — Моллі, яка міцно притулила до грудей Тóбі. Я зупинився, щоб помахати їм рукою (сподіваюся, що обнадійливо), а потім пішов перевірити, чи живий ще Найтінґейл.

Біля дверей до палати Найтінґейла чатував озброєний полісмен. Я показав йому своє посвідчення, а він змусив мене залишити мої торби в коридорі. Сучасна реанімаційна палата може бути напрочуд тихою: апаратура моніторингу стану хворого видає звуки лише коли щось погано, а дартвейдерського сипіння не було, бо Найтінґейл дихав самостійно.

У різнобарвній поліестеровій постелі, яку легко прати, він виглядав дуже старим і недоречним. Одна з нерухомих рук була оголена й приєднана до десятка проводів і трубок, обличчя витягнулося й посірішало, очі заплющені. Але дихання було сильне, рівне та самостійне. На столику біля нього стояла миска з виноградом, а у вазі стирчав букет синіх диких квітів.

Якийсь час я постояв біля ліжка, вважаючи, що треба щось сказати, але нічого не спало на думку. Переконавшись, що ніхто цього не побачить, я взяв його за руку й потиснув її — вона була напрочуд тепла. Мені здалося, що я щось відчув — слабкий запах вологої сосни, деревного диму та полотна — але це відчуття було настільки нечітким, що я не був певний, чи це vestigia. Я збагнув, що хитаюсь на ногах — настільки був утомлений. У куті кімнати було крісло. Зроблене з ламінованої деревостружкової плити та вкритої пластиком незаймистої піни, воно здавалося надто незручним, щоб спати в ньому. Я сів у нього, дозволив голові нахилитися вбік, і за півхвилини вирубився.