Розділ 5 Дистанційне керування

Дистанційне керування

Мої спроби створити світоч не давали нічого, окрім судоми та безумовного збільшення відповідних м'язів руки. Раз на два дні Найтінґейл вранці показував мені це закляття, і я по чотири години на день з багатозначним виразом обличчя розкривав руку. На щастя, на третьому тижні лютого я отримав перерву, бо ми з Леслі Мей мусили дати свідчення проти Сесілії Манро, звинуваченої в нападі в кінотеатрі на площі Лестер.

Того ранку ми обоє слухняно з'явилися о десятій годині (в уніформі, бо судді люблять, коли констеблі вдягнені в уніформу), хоча й мали непохитну віру в те, що розгляд цієї справи перенесуть щонайменше на другу. Оскільки ми були амбіційними полісменами, які прораховують ситуацію на кілька кроків уперед, ми взяли з собою чтиво; у Леслі було останнє видання «Довідника працівника поліції», а в мене — видані в 1897 році «Легенди долини Темзи» Горація Пітмана.

Вестмінстерський мировий суд знаходиться за вокзалом «Вікторія», на Горсферрі-Роуд. Це невиразна коробка, яку збудували в 1970-х. Вона настільки позбавлена архітектурних принад, що дехто вважає за потрібне зберегти її як жахливе попередження для нащадків. Зала очікування в ній унікально поєднує в собі тісну діловитість і байдужу нелюдяність, якими славиться британська архітектура другої половини двадцятого сторіччя.

Біля дверей до зали суду стояли дві лавки. Ми сіли на одній з них, а звинувачена Сесілія Манро, її адвокат і подруга, яку вона привела заради моральної підтримки, сиділи на другій, разом із паном Ранатунга та його братом. Жоден з них не був тут за власним бажанням, усі вони винили в цьому нас.

— Чи є новини з Лос-Анджелеса? — спитав я.

— Брендон Купертаун був на межі, — сказала Леслі. — Виявилося, що всі його американські угоди зазнали краху й телевізійна компанія має ось-ось збанкрутувати.

— А як щодо його будинку? — спитав я.

— Має піти дорогою всього мирського, — сказала Леслі.

Я її не зрозумів.

— Іпотека не оплачувалася півроку, — сказала вона. — А його дохід за останній рік ледве дотягнув до тридцяти п'яти тисяч фунтів.

Оскільки я, працюючи повноцінним констеблем, отримував на десять тисяч менше, моє співчуття Купертаунові було стриманим.

— Це починає бути схожим на класичний розвал сім'ї, — сказала Леслі, яка не нехтувала додатковими матеріалами з кримінальної психології. — Перед батьком перспектива катастрофічної втрати статусу, він не може пережити цю ганьбу і вирішує, що без нього життя його дружини та дитини не мають сенсу. Він ламається, вбиває знайомого медійника, вбиває свою родину, а потім і себе.

— Зробивши це так, що обличчя обвисло? — спитав я.

— Бездоганних версій не буває, — сказала Леслі. — Ми не можемо з'ясувати навіть причину, з якої Вільям Скірміш був тієї ночі у Вест-Енді.

— Може, він шукав партнерку для сексу? — припустив я.

— Ні, не шукав, — сказала Леслі. — Я би про це знала.

Оскільки перебіг останніх годин життя Вільяма Скірміша став для цієї справи майже неважливим, з'ясовувати всі деталі було доручено наймолодшому працівникові відділу розслідування вбивств, тобто Леслі. Витративши стільки часу та сил на спроби дізнатися про завершальні події життя Вільяма Скірміша, вона залюбки, ба навіть з непереборним ентузіазмом ділилася цим зі мною, не впускаючи жодної дрібниці. Леслі перевірила романтичні нахили Вільяма Скірміша й з'ясувала, що він ніколи не ходив до Вест-Енду по секс, наш Вільям був серійним моногамом; зі всіма, з ким він зустрічався, він знайомився або через друзів, або на роботі. А ще Леслі перевірила всі відеокамери спостереження, повз які він проходив тієї ночі, і наскільки вона могла бачити, він пройшов від свого дому до станції «Тафнелл Парк», доїхав підземкою до Тоттенхем-Корт-Роуд, а звідти пішов вулицею Мерсер-Стріт прямісінько на Ковент-Ґарден, до своєї фатальної зустрічі з Купертауном. Нікуди не звертав, жодного разу не вагався, неначе в нього була призначена зустріч.

— Неначе щось вплинуло на його мозок, — сказала вона.