Розділ 25

— Ні, сер, це був підполковник Корн. Я його також збирався серйозно покарати.

— Якби він не був капеланом, — промимрив генерал Дрідл, — я б наказав вивести його на вулицю і пристрелити.

— Він не капелан, сер, — послужливо підказав полковник Каткарт.

— Не капелан? Тоді якого біса він носить на комірі хреста, якщо він не капелан?

— Він не носить на комірі хреста, сер. Він носить срібний листок. Він підполковник.

— У вас капелан у чині підполковника? — здивовано перепитав генерал Дрідл.

— О, ні, сер. Мій капелан всього лише капітан.

— Тоді якого біса він носить на комірі срібний листок, якщо він всього лише капітан?

— Він не носить на комірі срібний листок, сер. Він носить хрест.

— Пішов геть звідси, сучий ти сину, — сказав генерал Дрідл. — Бо накажу вивести на вулицю і пристрелити!

— Слухаюсь, сер.

Полковник Каткарт пішов геть від генерала Дрідла, тяжко зітхнувши, і вигнав капелана з офіцерського клубу, і все було майже так само, як і через два місяці, після того як капелан спробував переконати полковника Каткарта скасувати його наказ про збільшення норми бойових вильотів до шістдесяти і зазнав у цій спробі жахливої поразки, тепер капелан був би вже зовсім піддався відчаю, але його стримала думка про дружину, яку він зворушливо кохав і за якою тужив з такою чуттєвою й екзальтованою пристрастю, а також його довічна віра в мудрість і справедливість безсмертного, всемогутнього, всевидющого, людяного, всюдисущого, людиноподібного, англомовного, англосаксонського, проамериканського Бога, яка вже почасти похитнулася.

Стільки різних випробувань зазнавала його віра. Є, звичайно, Біблія, але Біблія — це просто книжка, така сама, як «Холодний дім», «Острів скарбів», «Етан Фром» чи «Останній з могікан». То хіба можливо, щоб — одного разу капелан чув, як про це запитав Данбар, — відповіді на всі загадки світобудови давали неуки, неспроможні зрозуміти механізм випадання дощу? Невже Всемогутній Бог, у всій Своїй безмежній премудрості, дійсно злякався шість тисяч років тому, що людям вдасться збудувати вежу до самого неба? А де в біса те небо? Вгорі? Внизу? Немає ані гори, ні низу в цьому скінченному, але й дедалі ширшому Всесвіті, де навіть неосяжне, палаюче, сліпуче, величне Сонце поступово згасає і згодом зруйнує саму Землю. Чудес немає; молитви залишаються без відповіді, а нещастя з однаковою жорстокістю гнітять праведних та грішних; і капелан, як людина совісна й вольова, вже давно дослухався б до голосу розуму і зрікся б віри в Бога своїх батьків, — насправді відмовився б від свого покликання і своєї посади і випробував би себе рядовим у піхоті чи артилерії, або навіть капралом у десантних військах, — коли б не низка містичних явищ, таких як голий чоловік на дереві в день похорону бідолашного сержанта кілька тижнів тому і загадкова, незабутня, натхненна обіцянка пророка Флюма, дана сьогодні в лісі: «Скажіть їм, що я повернуся, тільки-но прийде зима».