Розділ 25

Капелан почервонів і відвів погляд.

— Гуляв у лісі.

— Гаразд, — буркнув капрал Вітком. — Можете мені не довіряти. Але самі побачите, як це впливає на мій моральний дух. — Він жадібно відкусив шматок шоколаду і повів далі з повним ротом. — Поки вас не було, до вас навідувався гість. Майор Майор.

Капелан кинувся від здивування і вигукнув:

— Майор Майор? Тут був майор Майор?

— Ми про нього говоримо, так?

— Куди він пішов?

— Він скочив у цю залізничну канаву й погнав, мов сполоханий заєць. — Капрал Вітком реготнув. — Який нікчема!

— Він не казав, чого приходив?

— Сказав, що йому потрібна ваша допомога в дуже важливій справі.

Капелан був вражений.

— Майор Майор це сказав?

— Він цього не казав, — в’їдливо поправив його капрал Вітком. — Він це написав у запечатаному приватному листі, який залишив на вашому столі.

Капелан глянув на ломберний столик, що правив йому за письмовий стіл, але побачив там лише той огидний оранжево-червоний подовгастий помідор-сливку, що його отримав того ранку від полковника Каткарта. Помідор лежав на тому ж місці, де він його залишив, мов незнищенний і кривавий символ його нікчемності.

— А де лист?

— Я викинув його геть, як тільки розпечатав і прочитав. — Капрал Вітком з ляскотом згорнув Біблію і скочив з ліжка. — В чому справа? Ви не вірите мені на слово? — Він вийшов з намету і тут же повернувся, мало не зіткнувшись із капеланом, який вибіг слідом за ним, зібравшись до майора Майора. — Ви не вмієте роздавати доручення підлеглим, — понуро повідомив капрал Вітком капеланові. — Це ще одна ваша хиба.

Капелан винувато кивнув головою і поквапився геть, неспроможний затриматись навіть на мить, щоб перепросити. Він відчув, як вправна рука долі владно примушує його до чогось. Уже двічі цього дня, усвідомив він, майор Майор прямував йому назустріч уздовж канави, і двічі цього дня капелан по-дурному відкладав цю роковану зустріч, даючи драла до лісу. Він аж кипів, картаючи себе, і щодуху поспішав назад, стрибаючи по нерівно покладених, розтрісканих шпалах. Пісок і дрібний гравій в черевиках і шкарпетках стирали до крові пальці на ногах. Його бліде, змучене обличчя мимоволі скривилось від гострого болю. Серпневий полудень ставав дедалі спекотнішим і паркішим. Від його намету до Йосаріанової ескадрильї було майже милю ходу. Вицвіла капеланова сорочка геть промокла від поту, поки він туди дістався, і, не переводячи віддиху, кинувся до штабного намету, де його беззастережно зупинив той самий підступний, ввічливий штабний сержанту круглих окулярах і з запалими щоками, попросивши залишатися на вулиці, бо майор Майор у кабінеті, і сказав, що не впустить його, поки майор Майор не вийде. Капелан ошелешено втупився в нього. Чому цей сержант так ненавидить його? — питав він себе. Губи його побіліли й затремтіли. Спрага мучила його. Що діється з людьми? Хіба на світі замало страждань? Сержант простяг руку й підтримав капелана.

— Вибачте, сер, — з жалем мовив він тихим, ввічливим, меланхолійним голосом. — Але таким є наказ майора Майора. Він нікого не хоче бачити.

— Мене він хоче бачити, — благально вигукнув капелан. — Він сам приходив до мого намету, поки я був тут.

— Майор Майор приходив? — перепитав сержант.