Розділ 25

— Авіньйон? — серце капелана завмерло і по тілу побігли мурашки.

— Саме так, — збуджено підтвердив полковник. — Чим скоріше в нас будуть якісь втрати, тим скоріше ми доб'ємося успіху. Якщо це можливо, я б хотів потрапити до різдвяного номера. Гадаю, тираж тоді більший.

І капелан з жахом спостерігав, як полковник схопив слухавку й запропонував свій авіаполк на добровільне бомбування Авіньйона, а того ж вечора знову спробував вигнати його з офіцерського клубу, за мить до того, як п’яний Йосаріан підвівся, перекинувши стільця, аби відплатити стусаном, що змусило Нейтлі вигукнути Йосаріанове ім’я, аж полковник Каткарт зблід і завбачливо кинувся втікати, та врізався в генерала Дрідла, а той гидливо зіштовхнув його зі своєї придавленої ноги і тут же наказав негайно загнати капелана назад до офіцерського клубу. Все це дуже прикро вразило полковника Каткарта: по-перше, оте моторошне ім'я Йосаріан!, що знову бамкнуло для нього, мов похоронний подзвін, по-друге, ота придавлена нога генерала Дрідла, — і тут полковник Каткарт відкрив ще одну хибу капелана, адже тепер буде неможливо передбачити, як реагуватиме на нього генерал Дрідл кожного наступного разу. Полковник Каткарт ніколи не забуде того вечора, коли генерал Дрідл уперше зауважив капелана в офіцерському клубі: підвівши свою червону, спітнілу, нетверезу пику, крізь жовту завісу сигаретного диму він втупився важким поглядом у капелана, що самотньо притаївся біля стіни.

— Що за чорт? — хрипко вигукнув генерал Дрідл, грізно насупивши кошлаті сиві брови від здивування. — Кого це я бачу — капелана? Як мило — духовна особа тиняється в такому місці, посеред купи брудних п'яниць і картярів.

Полковник Каткарт суворо стиснув губи і став підводитись.

— Не можу не погодитися з вами, сер, — жваво підхопив він, сповнений показного осуду. — Просто не розумію, що діється нині з нашим духовенством.

— Воно стає кращим, ось що з ним діється, — упевнено гаркнув генерал Дрідл.

Полковникові Каткарту підкотився клубок до горла, але він тут же опанував себе.

— Так, сер. Воно стає кращим. Саме це я хотів сказати, сер.

— Ось у таких місцях капелан і мусить бувати, стовбичити тут серед наших льотчиків, поки ті напиваються і грають у карти, щоб краще їх зрозуміти і завоювати їхню довіру. А як же в біса інакше він приведе їх до віри в Бога?

— Саме це я і мав на думці, сер, коли наказав йому сюди заходити, — обережно сказав полковник Каткарт і, по-панібратськи обійнявши капелана за плечі, відвів його в куток і впівголоса, але суворо наказав йому з'являтися щовечора на чергування в офіцерський клуб і весь час стовбичити серед льотчиків, поки ті напиваються і грають в карти, щоб краще їх зрозуміти і завоювати їхню довіру.

Капелан погодився і відтоді регулярно з'являвся на чергування до офіцерського клубу і стовбичив там серед льотчиків, які його намагались уникати, і так було до того вечора, коли біля столу для гри в пінг-понг зчинилася люта бійка і Вождь Білий Вівсюг ні з того ні з сього розвернувся і заїхав полковникові Мудусу кулаком у ніс, що той гепнувся задом на підлогу, а генерал Дрідл несподівано зайшовся бурхливим реготом, аж тут угледів капелана, який стояв зовсім поруч, вирячившись на нього з болем і подивом. Генерал Дрідл умить завмер. Якусь хвилину він сердито поглядав на капелана, його добрий настрій геть вивітрився, а відтак роздратовано повернувся до бару, перевалюючись з боку на бік, як матрос, на своїх коротких, кривих ногах. Полковник Каткарт перелякано трюхикав слідом за ним, стурбовано визираючи підполковника Корна і марно сподіваючись хоч на якусь допомогу.

— Оце так чудасія, — пробурчав генерал Дрідл біля бару, стиснувши порожню склянку своєю могутньою рукою. — Це справді чудасія, коли духовна особа починає вештатися в такому місці з купою брудних п'яниць і картярів.

Полковник Каткарт зітхнув з полегшенням.

— Так, сер, — гордо вигукнув він. — Це справді чудасія.

— Тоді якого біса ви нічого з тим не зробите?

— Сер? — спитав полковник Каткарт, блимаючи очима.

— Ви гадаєте, вам робить честь, що ваш капелан вештається тут кожного вечора? Коли я тільки не прийду, він завжди тут.

— Ви маєте рацію, сер, цілковиту рацію, — відповів полковник Каткарт. — Це зовсім не робить мені честі. І я збираюся щось із цим зробити, зараз же.

— А хіба не ви наказали йому сюди приходити?