Розділ 21

Нейтлі в паніці швидко обернувся до нього.

— Що таке? — зашепотів він. — У чому річ?

Йосаріан не чув його. Хіть переповнила його, а жаль паралізував. Медсестра генерала Дрідла була лише трохи пухкенька, а його уяву до краю заполонило золотисте сяйво її волосся і бажані доторки її м'яких коротких пальчиків, округла розкіш її зрілих грудей під рожевою армійською сорочкою з широко розстебнутим коміром, випуклий, пружний трикутник її животика і стегон під тугими, гладкими габардиновими офіцерськими брюками кольору лісової зелені. Він ненаситно впивався всією нею, від голови до нафарбованих нігтиків на пальцях ніг. Йому так не хотілося її втрачати.

— Ооооооооооххх, — знову простогнав він, і цього разу ціла кімната сколихнулася від тремтливого, протяжного зойку. Хвиля розгубленості й тривоги накрила офіцерів на помості, і навіть майор Денбі, який уже звіряв годинники, на мить мало не збився з рахунку і не почав його знову. Нейтлі простежив очима застиглий погляд Йосаріана через усю довгасту залу, аж поки не зупинився на медсестрі генерала Дрідла. Здогадавшись, що саме мучить Йосаріана, Нейтлі зблід від збентеження.

— Перестань, чуєш? — лютим шепотом застеріг Нейтлі.

— Оооооооооооооооохххх, — простогнав Йосаріан учетверте, цього разу настільки голосно, що всі його виразно почули.

— Ти збожеволів? — нестямно засичав Нейтлі. — Влипнеш в халепу.

— Оооооооооооооооохххх, — відповів Данбар Йосаріанові з протилежного кінця зали.

Нейтлі впізнав голос Данбара. Ситуація вийшла з-під контролю, і він відвернувся з ледь чутним стогоном:

— Оох.

— Оооооооооооооооохххх, — простогнав Данбар у відповідь.

— Оооооооооооооооохххх, — від злості Нейтлі голосно простогнав, усвідомивши, що це щойно стогнав він сам.

— Оооооооооооооооохххх, — Данбар знову простогнав у відповідь.

— Оооооооооооооооохххх, — вторував з іншого кінця зали хтось незнайомий, і в Нейтлі волосся стало дибом.

Йосаріан з Данбаром відповіли по черзі, а Нейтлі зіщулився і марно шукав якоїсь нори, куди б міг сховатися, забравши з собою Йосаріана. Жменька льотчиків душилася зі сміху. Нейтлі охопив збитошний настрій, і коли настало затишшя, він застогнав навмисне. Йому відповів ще якийсь незнайомий голос. Присмак непослуху приємно збуджував, і Нейтлі знову навмисне застогнав, тільки-но зависла пауза. Ще один незнайомий голос йому відлунив. Ціла зала заклекотіла, перетворюючись на божевільню. Нестримно наростав моторошний гул голосів. Зачовгали ноги, і все повалилося з рук — олівці, навігаційні лінійки, планшети; брязкали об підлогу сталеві шоломи. Кілька чоловіків, що не стогнали, хихикали вже відкрито, і хтозна, як далеко зайшов би цей стихійний бунт стогнання, якби придушити його не взявся сам генерал Дрідл. Твердим кроком виступивши на центр помосту, він станув просто перед майором Денбі, котрий сумлінно зосередився, схиливши голову, над своїм наручним годинником і наполегливо рахував:

— ...двадцять-п’ять секунд... двадцять... п’ятнадцять...

Широке, владне, червоне обличчя генерала Дрідла скривилося від подиву, а тоді задубіло в гримасі страхітливої рішучості.

— Досить, я сказав, — коротко скомандував він, очі його зблиснули осудом і квадратна щелепа скам’яніла. — Я командую бойовим підрозділом, — промовив він суворо, коли в залі запала цілковита тиша і всі льотчики на лавах боязко зіщулились, — і в цьому полку не буде жодних стогонів, поки я ним командую. Все ясно?

Усім усе стало ясно, окрім майора Денбі, який і далі був зосереджений на своєму годиннику і вголос рахував секунди.

— ...чотири... три... два... один... нуль! — вигукнув майор Денбі й переможно глянув у залу, але побачив, що ніхто його не слухав і що доведеться починати все спочатку. — Ооохх, — застогнав він розчаровано.