Розділ 21

Харчове отруєння (під час Болоньї) та

Стогони (епідемія під час інструктажу перед Авіньйоном)

І нарешті:

Капелан (щовечора зависає в офіцерському клубі)

Він вирішив виявити милосердя до капелана, хоч і не любив його, і під заголовком «Листки у вінку моєї слави!!!!!» написав:

Капелан (щовечора зависає в офіцерському клубі)

Таким чином два записи про капелана взаємно нейтралізувалися. Тоді поряд з «Феррара» і «Голий чоловіку строю (після Авіньйона)» він написав: Йосаріан!

Поряд з «Болонья (пересунута лінія фронту на карті)», «Харчове отруєння (під час Болоньї)» і «Стогони (епідемія під час інструктажу перед Авіньйоном)» він написав чітким, рішучим почерком:

?

Позначка «?» біля записів означала, що він хотів вияснити негайно, чи не відіграв Йосаріан у цих подіях якоїсь ролі.

Раптом рука його затремтіла, і далі писати він уже не зміг. Він із жахом зірвався на ноги, відчувши липкий піт на гладкому тілі, і кинувся до вікна ковтнути свіжого повітря. Погляд його впав на полігон для стрільби, і він сахнувся назад з розпачливим зойком, і його очі з шаленим, збудженим блиском заметались по кабінету, мовби там роїлися Йосаріани.

Ніхто його не любив. Генерал Дрідл ненавидів його, хоча генералові Пекему він подобався, однак певності в тому він не мав, адже полковник Карґіл, ад’ютант генерала Пекема, безперечно, мав свої власні амбітні плани і, можливо, очорнював його перед генералом Пекемом при кожній нагоді. Єдиний хороший полковник — це мертвий полковник, вирішив він, — за винятком його самого. Єдиний полковник, якому він довіряв, — це був полковник Мудус, але і той був під впливом свого тестя. Майло, звичайно, був одним із листків у вінку його слави, хоча той факт, що Майлові літаки розбомбили його власний авіаполк, напевне, був жахливою плямою на репутації, хоча Майло зрештою втихомирив усі протести, розкривши велетенську суму чистого прибутку, яку одержав синдикат завдяки цій угоді з ворогом, і переконавши всіх, що бомбардування власних людей і літаків було насправді гідною похвали і прибутковою операцією на користь приватного підприємництва. Полковник не був до кінця упевнений щодо Майла через те, що інші полковники намагалися його переманити до себе, і полковник Каткарт усе ще мав у своєму полку цього паршивого Вождя Білого Вівсюга, котрий, як стверджував цей паршивий ледацюга капітан Блек, був єдиним дійсно відповідальним за пересування лінії фронту на карті під час Величезної облоги Болоньї. Полковникові Каткарту подобався Вождь Білий Вівсюг, бо Вождь Білий Вівсюг давав по носі цьому паршивому полковнику Мудусу щоразу, як напивався, а той опинявся поруч. Полковнику Каткарту хотілося б, щоби Вождь Білий Вівсюг і підполковникові Корну давав у його жирну пику. Підполковник Корн — паршивий самовпевнений нахаба. Хтось у штабі Двадцять сьомої повітряної армії мав на нього зуб і повертав усі його рапорти з єхидними коментарями, і підполковник Корн підкупив тамтешнього кмітливого писаря на ім’я Вінтерґрін, щоб з’ясувати, чия це робота. Втрата літака над Феррарою при повторному заході на ціль, мусив визнати він, не принесла йому нічого доброго, як і зникнення другого літака у хмарі, — а того він навіть не записав! Полковник щосили намагався пригадати, чи не зник Йосаріан разом з тим літаком у хмарі, але зрозумів, що Йосаріан не міг зникнути з тим літаком у хмарі, якщо він усе ще тут і розпускає стільки смороду через якісь паршиві додаткові п’ять вильотів.

Можливо, шістдесят бойових вильотів справді забагато, міркував полковник Каткарт, якщо Йосаріан відмовляється їх відлітати, але тут же він пригадав, що, примусивши своїх людей зробити більше вильотів, ніж інші, він добився для себе найвідчутнішого успіху. Як часто казав підполковник Корн, армія кишить командирами, які просто виконують свій обов’язок, а щоб відзначитись унікальними керівними якостями, треба зробити якийсь драматичний жест, наприклад, примусити свій полк зробити більше бойових вильотів за інші полки. Жоден з генералів, здається, не заперечував проти таких заходів, хоча, наскільки він міг помітити, особливо він їх і не вразив, а це навело його на думку, що, напевно, шістдесяти вильотів аж ніяк не достатньо, щоб тебе помітили, і йому доведеться підняти норму відразу до сімдесяти, вісімдесяти, сотні чи навіть до двохсот, трьохсот або шести тисяч!

Звичайно, йому б набагато краще велося під керівництвом когось такого поштивого, як генерал Пекем, аніж під керівництвом когось такого брутального і нечулого, як генерал Дрідл, бо генерал Пекем мав проникливість, розум та освіту елітного університету «Ліги плюща», тож був здатний зрозуміти й гідно оцінити полковника Каткарта, хоча генерал Пекем не давав полковникові Каткарту анінайменшого приводу думати, що він бодай трохи розуміє його і цінує. Полковник Каткарт відчував себе спроможним збагнути, що видимі знаки визнання є зайвими між такими освіченими, впевненими у собі людьми, як-от він та генерал Пекем, які можуть симпатизувати один одному на відстані і розуміти одне одного без зайвих слів. Досить було того, що вони люди однієї породи, і полковник Каткарт знав напевне, що його підвищення — це лише справа часу і потрібно просто розважливо чекати, хоча самоповага його страждала від того, що генерал Пекем ніколи зумисно не шукав його товариства і не намагався вразити своїми дотепами й ерудицією більше, ніж будь-кого іншого, хто стояв поруч, навіть ніж рядових. Чи то полковник Каткарт не міг достукатись до генерала Пекема, чи то генерал Пекем зовсім і не був тією дотепною, проникливою, інтелектуальною, далекоглядною особистістю, якою хотів здаватися, а насправді це генерал Дрідл був таким чулим, чарівним, блискучим та витонченим, під чиїм керівництвом полковникові Каткарту велося б набагато краще, і тут полковник Каткарт втратив будь-яке розуміння того, з ким він у яких стосунках, і заходився бити кулаком по кнопці дзвоника, викликаючи до себе підполковника Порка, щоб той прибіг до офісу і запевнив, що всі його люблять, а Йосаріан — це витвір його уяви і що він, полковник Каткарт, показує чудові успіхи у своїй прекрасній і доблесній борні за генеральські погони.

Насправді ж полковник Каткарт не мав анінайменшого шансу стати генералом. По-перше, через колишнього РПК Вінтерґріна, який теж хотів стати генералом, а тому завжди перекручував, знищував, відхиляв або неправильно адресував будь-яку кореспонденцію від, до чи про полковника Каткарта, яка могла б зробити тому честь. А по-друге, вже був один такий генерал — генерал Дрідл, який знав, що на його місце націлився генерал Пекем, але не знав, як його зупинити.

Генерал Дрідл, командир дивізії, був грубуватий, коренастий, широкогрудий чоловік п’ятдесяти з гаком років. Він мав плескатий червоний ніс та мішкуваті, припухлі білі повіки, що обрамляли його невеликі сірі очка, немов ореол сала на шинці. Він мав при собі медсестру і зятя і був схильний впадати в довгу, похмуру мовчанку, коли не надто напивався. Генерал Дрідл змарнував надто багато часу в армії, старанно виконуючи свої обов’язки, а тепер було вже надто пізно. Вищий командний склад було доукомплектовано без нього, і він не знав, як собі дати з цим раду. Коли він забувався, його важке й понуре обличчя набирало сумного, заклопотаного виразу поразки й розчарування. Генерал Дрідл пиячив. Настрій у нього постійно й непередбачувано мінявся. «Війна — це пекло», — часто проголошував він, п’яний чи тверезий, і він справді так думав, проте це не заважало йому добряче наживатись на війні або втягнути в цей бізнес свого зятя, хоч вони й постійно гризлися.

— Ото мерзотник, — зневажливо бурчав генерал Дрідл, він скаржився на свого зятя кожному, хто опинявся поруч із ним біля барної стійки в офіцерському клубі. — Усім, що в нього є, він зобов’язаний мені. Це я зробив з нього людину, паршивий сучий син! Він занадто безмозкий, щоб самому пробитись.

— Він гадає, що всі розуми поїв, — говорив полковник Мудус ображеним тоном своїм слухачам на другому кінці барної стійки. — Він не сприймає жодної критики і не слухає порад.

— Він тільки й знає, що давати поради, — фиркнув генерал Дрідл. — Якби не я, він і досі ходив би в капралах.

Генерала Дрідла завжди супроводжували полковник Мудус і медсестра, дуже принадлива сучка, на думку всіх, хто її бачив. Медсестра генерала Дрідла була повновидою і маленькою блондинкою, мала рожеві щічки з ямочками, веселі блакитні очі й акуратно завиті кучері. Вона всміхалася до кожного і завжди мовчала, аж поки до неї не зверталися. Груди вона мала пишні, а шкіру — гладеньку. Вона була настільки зваблива, що чоловіки старанно її обминали. Спокуслива, солоденька, слухняна і тупа, вона доводила до нестями всіх, окрім генерала Дрідла.