Розділ 29

Зіґфрід встає, розминає ноги і йде до комфортнішого крісла! Я не знав, що він і таке може.

— Я намагаюся втішити тебе, Робе, — каже Зіґфрід, — і, впевнений, ти це розумієш. По-перше, якщо не заперечуєш, я розповім тобі про мої можливості — і твої, про які ти не знав. Можу надати тобі інформацію про будь-кого з моїх пацієнтів. Інакше кажучи, це не лише пацієнти, у яких є доступ до цього термінала.

— Не зовсім розумію тебе, — говорю я під час короткої паузи.

— Гадаю, що розумієш. Або зрозумієш, коли захочеш. Однак­ важливішим питанням є те, які спогади не дають тобі спокою. Я відчуваю, що тобі конче треба розблокувати їх. Я хотів запропонувати тобі легкий гіпноз, заспокійливе або навіть сеанс із живим психоаналітиком, а також усе гуртом, якщо схочеш. Але я помітив, що тобі відносно комфортно під час наших суперечок про те, як ти сприймаєш як навколишню дійсність, на відміну від її інтерналізації. Тому з огляду на це я хотів би дослідити конкретний інцидент.

Я обережно струшую попіл. Зіґфрід має рацію: поки ми ведемо абстрактну бесіду, я можу торочити про будь-які дурниці.

— Що за інцидент, Зіґфріде?

— Твій останній політ із Брами, Робе. Відсвіжімо твою пам’ять…

— Чорт забирай, Зіґфріде!

— Я знаю, ти гадаєш, ніби чудово все пам’ятаєш, — говорить він, точно інтерпретуючи мене, — тому в цьому сенсі я не думаю, що твою пам’ять треба поновити. А ось що цікаво стосовно цього епізоду: усі головні сфери твоїх внутрішніх переживань зосередилися на ньому. Твій жах. Твої гомосексуальні нахили…

— Гей!

— …які, поза сумнівом, не переважають у твоїй сексуальній поведінці, Робе, але ти переживаєш через них дужче, ніж це виправдано. Твої почуття до матері. Величезний тягар, який ти навісив на себе. Опріч того, жінка на ім’я Гелла-Клара Мойнлін. Усі ті образи постійно повторюються у твоїх снах, Робе, а ти часто не можеш їх визначити. У цьому епізоді вони всі присутні.

Я гашу цигарку і бачу, що в мене є ще один недокурок.

— Не розумію, до чого там моя мати, — нарешті відпо­відаю я.

— Невже?

Голограма, яку я називаю «Зіґфрід фон Психіатр», рухається в куток кімнати.

— Я хочу показати тобі картинку.

Він підносить руку, прямо як у театрі (бо це і є театр). У кутку з’являється фігура жінки. Зображення не дуже чітке, але постать досить худа, вона прикриває рукою рот, як під час кашлю.

— Не дуже гарне відтворення образу моєї матері, — протестую я.

— Та хіба?

— Ну, — говорю я великодушно, — Гадаю, ти старався. Я маю на увазі, що в тебе немає від чого відштовхнутись, окрім мого опису.