Розділ 19

— Любий Зіґфріде, хто ж ці інші щасливі клієнти? Перерахуй їх.

Я чую хіть у власному голосі.

— Понеділок. Дев’ятсот, — починає робот слухняно. — Ян Ільєвський. Тисяча — Франсуа Маліт. Тисяча сто — Джулія Лауден Мартін. Тисяча…

— О! — кажу я. — Розкажи про неї.

— Джулію Лауден Мартін направили до мене з «Кінгс-Каунті Дженерел», де вона лікувалася на стаціонарі упродовж шести місяців. Проходила терапію огиди та приймала збудники імунної реакції, лікуючись від алкоголізму. П’ятдесят три роки тому вона двічі намагалася вкоротити собі віку після постнатальної депресії. Вона проходила терапію зі мною впродовж…

— Зачекай, — перебиваю я, додавши можливий вік, коли в жінки були пологи, до п’ятдесяти трьох. — Я впевнений, що Джулія мене цікавить. Можеш її показати?

— Я можу показати голограми, Робе.

— То давай.

Короткий спалах, який не сприймається людським мозком, невиразний кольоровий фрагмент — і я бачу цю маленьку чорношкіру жінку, котра лежить у кутку на килимку — на моєму килимку! Вона повільно й апатично говорить до когось невидимого. Я не чую, що вона каже, але й не надто цього хочу.

— Продовжуй, — говорю я, — і коли перелічиш пацієнтів, показуй, який вони мають вигляд.

— Тисяча дванадцять — Лорно Шофілд.

Старезний чоловік, який охопив голову покрученими пальцями, ураженими артритом.

— Тисяча тринадцять — Франсес Астрітт.

Дівчинка, ще навіть не досягла статевої зрілості.

— Тисяча чотириста…

Я не зупиняю його і слухаю весь список за понеділок і половину вівторка. Я ніколи не думав, що він працює так довго, але він же ж робот, тому, звичайно, не заморюється. Два-три пацієнти зацікавили мене, але я нікого не знав і ніхто не здавався кращим, аніж Іветта, Донна, Соня та з десяток інших дівчат.

— Можеш зупинитись, — говорю я і на хвильку замис­лююся.

Це не так весело, як здавалося. До того ж, мій час невдовзі добіжить кінця.

— Думаю, я зможу пограти в цю гру у будь-який час, — кажу я. — А зараз поговорімо про мене.

— Що тобі показати, Робе?