Розділ 19

— Ти мусиш, чи не так?

— Я не відмовляюся виконати твій наказ, Робе. Я просто не знаю, що це за команда.

— Маячня п’яної крячки! — волаю я. — Як ти можеш на неї реагувати, якщо не знаєш її?

— Робе, я просто виконую їх. Або, — Зіґфрід увесь час пояснює батьківським і терплячим тоном. — Якщо хочеш почути більш змістовну відповідь, кожен фрагмент команди запускає послідовність вказівки, а після завершення запускається інший фрагмент команди. Говорячи технічною мовою, відбувається перехід перетину сокетів ключа на інший сокет, який йде слідом за бітовими ключами.

— Чортівня, — відповідаю я і впродовж кількох секунд обдумую почуте. — Тоді, Зіґфріде, що я можу контролювати?

— Ти можеш наказувати мені показувати всю збережену інформацію. Це можна робити в будь-якому режимі в межах моїх можливостей.

— У будь-якому режимі?

Я дивлюся на годинника і невдоволено помічаю: ця гра має обмеження в часі й у мене залишилося всього десять хвилин заняття.

— Тобто, наприклад, я можу змусити тебе говорити французькою?

— Oui, Robert, d’accord. Que voulez-vous?[7]

— Чи російською голосом — зачекай… — Я намагаюсь імпровізувати. — Скажімо, голосом басо-профундо, як у Боль­шому театрі?

У відповідь пролунав тон голосу, немов із печери:

— Да, господин[8].

— І ти розповіси мені усе, що я хочу знати про себе?

— Да, господин.

— Хай тобі чорт, англійською!

— Так.

— Або ж про інших твоїх клієнтів?

— Так.

Гммм, звучить цікаво.