Розділ 14

Ми ладнали, і це добре. Ми жили в тіні один одного. Кожен мав свій запах.

Вільна площа корабля гічі (навіть п’ятимісного) не більша за кухню у квартирі. Завдяки посадковому модулю з площею, як у великого туалету, у вас з’являється трохи більше місця. Утім, під час польоту там зазвичай лежить збіжжя та обладнання. Також відмінусуйте місце, яке займаємо ми з іншими проспекторами, від загального обсягу, що дорівнює приблизно 42—43 м3.

У тау-просторі діє безперервна низька тяга прискорення, а точніше, небажання атомів прискорюватися. Це явище можна описати як тертя або як низьку гравітацію. Таке враження, наче ви важите два кілограми.

Це означає, що під час відпочинку треба десь лежати. Тому кожен член екіпажу має особистий гамак, який можна розкласти і загорнутися в нього під час сну або скласти й сидіти на ньому. Це якщо не брати до уваги особистий простір кожного члена екіпажу: шафи для плівок, дисків та одягу (більшість якого ви не носите), гігієнічні засоби, фотографії рідних і близьких (якщо такі є) та інші речі, що їх ви вирішили взяти із собою відповідно до загального обмеження ваги та об’єму (75 кілограмів і певний відсоток кубічного метра). Як бачите, вже доволі затісно; це не враховуючи оригінальне обладнання гічі на кораблі, три чверті якого ви взагалі не застосовуєте. Навіть якби вам і довелося, то ви не знали б, як ним послуговуватися. Тому ви просто його не чіпаєте. А прибирати його не можна. Гічі будували складні машини: якщо видалити котрусь частину, буде зруйновано усю систему.

Якби ми знали, як можна «вилікувати» апарат після цього, то змогли би прибрати весь мотлох, не втративши функціональності корабля. Але нам це не відомо, тому все так і залишається: великий золотавий ящик, схожий на ромб, який вибухає, щойно його пробують відкрити, тонка спіраль на золотистій трубній рамі, яка вряди-годи світиться й дуже сильно нагрівається (ніхто точно не знає чому) тощо. Усе залишається на місці й випадає час від часу через нього перечіпатися.

Також зважте на приладдя, додане людьми: скафандри, по одному для кожного відповідно до статури члена екіпажу, фотографічне обладнання, сантехніка, харчоблок, пристрій для видалення сміття, комплекти вимірювальних пристроїв, зброю, свердла, коробки для взірців, а також на всі агрегати, які ви берете із собою під час висадки на планету, якщо вам пощастило її дістатися.

Залишається не вельми багато місця. Щоб зрозуміти це, уявіть собі, що вам доведеться прожити кілька тижнів поспіль разом із чотирма людьми під капотом дуже великої вантажівки з увімкненим двигуном.

Після перших двох днів польоту в мене з’явилися необґрунтовані претензії до Гема Тає: він був надто великий і посідав більше місця, ніж йому належало.

Якщо чесно, Гем був навіть нижчий за мене, хоча важив більше. Проте мені місця вистачало; натомість, я не любив, коли інші люди вдиралися в мій простір. Сем Кагане мав кращі габарити: його зріст був близько метра шістдесят, він мав жорстку чорну бороду та кучеряве волосся на животі, яке починалося від зони бікіні й розросталося на грудях і вище, а також на спині. Я не вважав, що Сем втручається в мій особистий простір, аж поки не знайшов у своїй тарілці довгу чорну волосину з його бороди. Гем, принаймні, був майже лисий і мав гладеньку золо­тисту шкіру, як у євнухів з йорданського гарему (у йорданських королів були євнухи і гареми? Гем не міг цього знати, оскільки його батьки прожили три покоління в Нью-Джерсі).

Я навіть упіймав себе на думці, що порівнюю Клару із Шері. Остання була удвічі компактніша. Та це траплялося нечасто — Клара мені цілком підходила. А Дред Фравенґласс із групи Сема був доброзичливим худим молодиком, який мало розмовляв. Здавалося, він посідає найменше місця.

Я був новачком у групі, і кожен по черзі показував мені, що треба робити. Хоча таких речей було небагато: треба щодня робити фотознімки та зчитувати дані спектрометра, записувати на плівку дані, що зчитувалися з панелі управління гічі, на якій інтенсивність і забарвлення лампочок змінювалося кожну хвилину (їх досі вивчають, сподіваючись, що зрозуміють їхнє призначення), фотографувати та аналізувати спектр зірок у тау-просторі на оглядовому екрані. Усе це сукупно забирає щонайбільше дві людино-години на день. Додайте ще дві на приготування їжі та прибирання.

Отже, щось близько чотирьох людино-годин щоденно на кожного з п’яти членів екіпажу. Залишалося понад 80 людино-годин на команду — і їх треба якось згаяти.

Я лукавлю. Ви не гаєте цей час, а чекаєте на поворот.

Три дні. Чотири. Тиждень. Я усвідомлюю, що довкола зростає напруга, якої не поділяю. Через два тижні я розумію, що відбувається, позаяк теж відчуваю цю напругу. Ми усі чекали цього моменту. Щоразу, вкладаючись спати, ми спрямовували останній погляд на золотаву спіраль, очікуючи, що вона засвітиться, мов у казці. Коли ми прокидалися, то насамперед перевіряли, чи корабель не став догори дриґом. На третій тиждень ми всі були вже дуже знервовані. У Гема, опецькуватого парубка із золотавою шкірою та обличчям, як у веселого джина, це проявилось найдужче:

— Пограймо в покер, Робе.

— Ні, дякую.

— Нумо, Робе! Ми шукаємо четвертого (у китайському ­покері слід роздати всю колоду, 13 карт кожному гравцеві. Інакше ніяк).

— Не хочу.

Несподівано Гем вибухає гнівом:

— Та йди ти! З тебе такий проспектор, як із лайна куля! Ти вже навіть у карти не граєш!