Участь громадян у політичному процесі

Спеціальні та галузеві соціології

Проблема участі громадян у політиці нерозривно пов'язана з виникненням конституційної держави і розвитком демократії. Разом із тим, незважаючи на значний політичний досвід сучасних демократій і дослідницькі традиції, проблема пояснення політичної участі громадян залишається однією з найбільш дискусійних.

У традиційній теорії демократії участь трактується як громадянський обов'язок, як ознака політичного здоров'я, як кращий метод забезпечення, врахування індивідуальних інтересів у політичному процесі [1]. Ця традиція втілює ідеальну модель "людини політичної - людини, здатної виступити в якості громадянина у сфері публічних інтересів. Однак слабким місцем даної моделі є те, що вона містить питання, на які важко дати однозначні відповіді. Наприклад, які соціальні інтереси повинні враховуватися в політиці? У яких формах може реалізовуватися таке врахування? Урахування може бути здійснено у формі права голосування або права знати, чи права самостійно вирішувати, права вето, права делегації, мандата тощо. Усе це - дискусійні проблеми, які не мають однозначного рішення.

Крім того, така ідеальна модель не пояснює багатьох парадоксів сучасного політичного процесу, для якого в цілому характерним є те, що він переважно проходить на електоральній і парламентській сценах, у політичних партіях, об'єднаннях, спілках. При цьому, як зазначає Ю. Габермас, громадськості залишається роль байдужого глядача, вона лише опосередковано включається в політичні комунікації. А остання, по суті, заміщається "демонстративною та маніпулятивною публічністю" організацій, що діють "через голову" публіки [2]. "Людина політична", по суті, перетворюється на "людину голосуючу". І якщо приймати таку інтерпретацію реальності, то це означає відмову від інтерпретації політичної участі з позицій демократичного ідеалу.

Дослідники західних демократій давно пишуть про парадокс масової політики, що має місце у державах із розвиненою демократією: факт у цілому низького рівня інтересу та інформованості щодо політики громадян даних держав, який більше співвідноситься з авторитарними режимами і недемократичними культурами, ніж із демократією. Певне вирішення даного парадокса було запропоновано С. Хантінгтоном і Дж. Нельсоном у концепції "автономної і мобілізованої участі", які звернули увагу на роль неполітичних стимулів примушування до участі. Ідеї даної концепції дістали розвитку в дослідженнях Ван Деса, який переконливо показав недосконалість так званої гіпотези політизації, заснованої на уявленнях про "людину політичну", і аргументував висновок про те, що рівень політичного інтересу серед громадян є функцією ступеня втручання уряду в суспільство.

Даний парадокс здобув нового прояву в посткомуністичних країнах, які стали на шлях демократичного розвитку. Після різкого підйому політичної зацікавленості громадян у ранній період трансформації в колишніх радянських країнах з 1993— 1995 років, у період утвердження процесуальних форм демократи відбувся істотний спад активності, а масова участь у виборах стала носити переважно мобілізаційний характер. Більше того, за даними європейської дослідницької програми "Барометр нових демократій", що здійснюється Товариством Пола Лазарсфельда під керівництвом Р. Роуза, у посткомуністичних країнах Східної Європи до 1996—1997 років у цілому відбувся спад інтересу до політики під впливом зростання економічних і соціальних труднощів; разом із тим, даний спад виявився не настільки значним, як це очікувалося багатьма дослідниками раніше. Такий результат став більш несподіваним у порівнянні з ростом політичного інтересу й участі, який спостерігався з 1993—1994 років у західноєвропейських країнах, і для якого очевидних причин не було.

Одним із найважливіших досягнень України за роки незалежності стало утвердження формальних ознак демократії як політичного режиму (за визначенням Будинку Свободи — встановлення "процедурного мінімуму" демократії). Разом із тим, перманентна криза легітимності існуючої влади, затягування фундаментальних структурних реформ в усіх сферах громадського життя, фактичний соціальний розкол між політичним класом, який формується, й іншими соціальними групами в можливості впливати на прийняття важливих для суспільства рішень, нарешті, парламентська криза, що яскраво проявилася в країні на початку 2001 року, переконливо свідчать про слабкість позицій демократії в країні. Відповідно до результатів міжнародної програми порівняльного вивчення "нових демократій" дотепер для більшості громадян України залишаються неактуальними принципи й цінності парламентської демократії, що підтримуються не більш ніж п'ятою частиною населення країни.

І головне тут, мабуть, полягає в тому, що встановлення формального "процедурного мінімуму" демократичного режиму і розвиток громадянського суспільства, що втілює прагнення громадян брати на себе відповідальність за вираження і реалізацію публічних інтересів, - це несинхронні процеси, що аж ніяк не означають того, що демократичні зміни в політичній свідомості і поведінці, розвиток громадянського суспільства автоматично йдуть за встановленням демократичних форм. В результаті, формально демократичний режим, що утверджується в країні, опинився у своєрідній посттоталітарній пастці. Така пастка пов'язана з відсутністю твердої структури підтримки демократії як із боку громадян, так і з боку еліт, що функціонують. Квінтесенцією прояву даного стану виступають періоди виборів у представницькі органи влади. Саме в дані періоди найяскравіше оголюються парадокси участі громадян у політичному процесі, які позначають "посттоталітарні пастки" соціально-політичної системи, що трансформуються. Парадокси "посттоталітарних пасток" накладаються на нерозв'язні парадокси демократичного ідеалу політичної участі, що ще більш ускладнює пояснення політичної поведінки громадян. Так, питання про те, наскільки багато чи наскільки мало для демократичного ідеалу 69% участі українських громадян у голосуванні на виборах, які відбулися в країні 31 березня 2002 року, — виводить нас на логічне питання про пояснювальну силу даного розуміння політичної участі.

Участь у виборах до представницьких органів влади виступає найважливішою формою "входження " громадянина до політичної системи, до сфери організації публічних інтересів і вираження свого відношення до неї. Політична участь громадян стає функцією таких чинників:

результату досвіду "входження" громадян у політичну систему;

стану їх "політичного Я", чи громадянської самосвідомості;

зацікавленості громадянина існуючим політичним режимом;

ціннісної згоди або незгоди з системою;

відкритого або латентного примушування до підтримки режиму;

цілеспрямованого випадкового впливу з боку соціального оточення;

випадкових факторів системи, середовища, особистості.

Участь громадян у політиці може бути розглянута і більш

широко у порівнянні з "демократичним ідеалом" політичної участі, а саме як функція:

громадянськості як стану особистості, її інтенції включення в суспільство;

міри свободи людини в державі, обумовленої характером політичного режиму;

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Спеціальні та галузеві соціології» автора Пилипенко В.Є на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Участь громадян у політичному процесі“ на сторінці 1. Приємного читання.

Зміст

  • Передмова

  • ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ СПЕЦІАЛЬНИХ ТА ГАЛУЗЕВИХ СОЦІОЛОГІЙ

  • ЕКОНОМІЧНА СОЦІОЛОГІЯ

  • Статус і роль економічної соціології у системі соціологічних наук

  • Вітчизняна економічна соціологія. Основні напрямки досліджень

  • Суб'єкти економічних відносин

  • Соціально-економічна поведінка особистості

  • Соціально-економічні орієнтації населення України

  • СОЦІОЛОГІЯ ПОЛІТИКИ

  • Політика як соціальний феномен

  • Участь громадян у політичному процесі
  • СОЦІОЛОГІЯ КУЛЬТУРИ

  • Сучасна соціологія культури як наукова дисципліна.

  • Аналіз культури як системи

  • Статика і динаміка як основні характеристики культури-системи.

  • Проблема взаємовідносин системи-культури і системи-суспільства.

  • Аналіз сучасних соціокультурних систем.

  • Актуальні дослідницькі теми соціології української культури

  • Нові реалії функціонування художньої культури.

  • Емпіричні виміри української соціології культури.

  • СОЦІОЛОГІЯ ОСВІТИ

  • Предметна сфера соціології освіти

  • Освіта як соціальний інститут

  • Система освіти України

  • Шляхи розв'язання економічних проблем освіти

  • СОЦІОЛОГІЯ МОРАЛІ

  • Історія та сучасний стан західної соціології моралі

  • Розвиток вітчизняної соціології моралі

  • СОЦІОЛОГІЯ РЕЛІГІЇ

  • Поняття про релігію

  • Концепції походження релігії

  • Релігійність

  • Критерії релігійності

  • Релігійні організації

  • Держава і церква

  • Релігія в світі

  • СОЦІОЛОГІЯ ОСОБИСТОСТІ

  • Особистість як суб'єкт соціальних відносин

  • Особистість як об'єкт соціальних відносин

  • ЕЛЕКТОРАЛЬНА СОЦІОЛОГІЯ

  • Теорії електорального вибору

  • Теоретичний аналіз електоральної активності

  • Види досліджень та методи прогнозування в електоральній соціології

  • СОЦІОЛОГІЯ ЗЛОЧИННОСТІ

  • Історичний шлях і теоретичні набутим соціології злочинності

  • Актуальні емпірико-соціологічні дослідження

  • СОЦІОЛОГІЯ ПРАЦІ

  • Формування і становлення соціології праці

  • Виробнича група як об'єкт соціологічного аналізу

  • Розділ 12. СОЦІОЛОГІЯ УПРАВЛІННЯ

  • Формування організаційної культури як важливий соціальний процес