Однією з основних проблем, які розглядаються в рамках системного підходу, є проблема взаємовідносин системи-культури і системи-суспільства. Тут можемо виділити два основних напрямки аналізу культури як системи: "культура - підсистема суспільства" і "суспільство — підсистема соціокультурної надсистеми".
Так, з точки зору Л. Уайта, культура утворюється з безлічі стійких і автономних структур, організацій, кожній з яких властива певна сила і своя власна мета, і які знаходяться у прямій залежності від конкретної ситуації в суспільстві (ці структури мають назву "векторних"). Л. Уайт виділяв такі підсистеми культури:
§ технологічна: складається з матеріально втілених інструментів і техніки їх використання, завдяки яким відбувається взаємодія людських індивідів і колективів із природним середовищем — засоби виробництва, засоби існування, матеріали для побудови житла, засоби нападу і захисту; роль цієї підсистеми, на думку Л. Уайта, є визначальною у функціонуванні і розвитку культури в цілому;
§ соціальна: включає в себе стосунки між людьми, відповідні типи поведінки; охоплює також системи родинних стосунків, політику, етику тощо;
§ ідеологічна: ідеї, вірування, знання, міфологія, релігія, народна мудрість тощо.
§ Ідеї Л. Уайта пізніше були розвинуті Е. Маркаряном, який виділив у культурі три підсистеми:
§ природно-екологічна культура (звернена до природного середовища);
§ суспільно-екологічна культура (пов'язана з регуляцією людей);
§ соціорегулятивна культура (пов'язана з духовним виробництвом);
Саме в останній, на думку дослідника, зосереджено найчутливіші вузли культури, які дозволяють їй здійснювати свої різноманітні соціальні функції в суспільстві.
На думку Т. Парсонса, суспільство є вищою формою організації людства - раціональною системою, що має складну структуру.
Воно складається з підсистем (серед яких є і підсистема культури), які взаємодіють між собою, і від функціонування яких залежить соціальний порядок. Система "суспільство" є самодостатньою, тобто має в наявності всі необхідні засоби для успішного проходження двох взаємозв'язаних процесів - тенденції системи до самозбереження і самодостатності та тенденції до охорони своїх кордонів і стабільності щодо довкілля.
Т. Парсонсу заперечують Л. Козер, Р. Дарендорф та інші дослідники-конфліктологи, піддаючи критиці ігнорування нестабільності і конфлікту. Визнаючи конфлікти як природній стан суспільства, вони погоджуються з тим, що слід уникати соціальних потрясінь і регулювати суспільні конфлікти усіма можливими засобами, в тому числі засобами культури.
До певної міри об'єднує дві зазначені позиції Р. Мертон, вказуючи на місце культури в суспільстві як інституту соціального контролю: оскільки в основі соціального життя лежать норми і цінності, тобто елементи культури, то конфліктність суспільства можна подолати шляхом створення нових соціальних інститутів, що сприятимуть його інтеграції.
Цілком протилежної точки зору щодо проблеми взаємовідносин культури і суспільства дотримується П. Сорокін. Він не погоджується з тим, що суспільство є системою найвищого рівня, натомість вважає, що найвищий рівень систем утворюють соціокультурні, сфера впливу яких поширюється на суспільства. Останні при цьому трактуються як сукупність індивідів, що перебувають у процесі спілкування і взаємодіють в одному соціокультурному просторі. В той же час існують системи нижчого рівня: мова, етика, релігія, мистецтво тощо. Концепція культури П. Сорокіна до недавнього часу виступала як унікальна. Однак, останнім часом вона стає все популярнішою і творчо розвивається соціологами. Зокрема, поширеною є так звана синергетична концепція культури, згідно з якою культура розглядається як складна відкрита динамічна система, що здатна самоорганізовуватись (при цьому всі процеси, які в ній відбуваються, не є сталими), а сам процес самоорганізації тлумачиться як становлення нового соціокультурного цілого. До сказаного додамо лише, що згідно з синергетичною концепцією, системи не виникають і не функціонують самі по собі (оскільки нічого не виникає безпричинно), а лише на якійсь основі і в силу якоїсь необхідності, тож самоорганізація можлива лише в тих системах, які містять дуже велику кількість елементів, тобто у великих відкритих системах, на зразок культури.
Питання взаємодії систем культури і суспільства провокує появу похідних проблем, пов'язаних із вивченням механізмів впливу культури на життя соціуму. Відтак постає проблема визначення функцій культури в суспільстві. Серед існуючих спроб їх класифікації найбільш поширеною є схема, згідно з якою виділяють такі функції:
§ пізнавальна (дослідження галузі культури дають можливість адекватно судити про суспільство загалом, його спільноти, групи й індивіда зокрема);
§ соціальної пам'яті або передавання соціальної спадщини (культура зберігає, передає і вдосконалює людський досвід);
§ освітньо-виховна (культура перетворює людину на особистість у процесі соціалізації, за допомогою навчання і виховання; набута і засвоєна культура є базою для інноваційної діяльності);
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Спеціальні та галузеві соціології» автора Пилипенко В.Є на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Проблема взаємовідносин системи-культури і системи-суспільства.“ на сторінці 1. Приємного читання.
