Розділ «Глава 10 ТАЇНСТВО СПОМИНУ»

А з’єднує всі ці перемоги воєдино, перетворює їх на єдину перемогу жертовна любов Христа, єдина жертва, яку всіма ними Христос цілісно приносить.

Ось тут, щодо цієї єдиної і всеохопної жертви Христової, і викривається шкідливість того ототожнення жертви, яку приносить за нас Христос, тільки зі стражданням на хресті і смертю, що притаманно шкільному "розчленувальному" богослов’ю.

Ця шкідливість вкорінена, звичайно, передусім в однобічному, юридичному розумінні ідеї жертви як акту відкупительного, співвідносного зі злом і гріхом як їх відкуплення, і тому акту, за самою своєю сутністю, "який вимагає" страждання, а в певних межах – і смерти. Розуміння це, однак, – і ми говорили про це вже раніше, в главі, яка присвячена Євхаристії як таїнству приношення, – однобічне й, у своїй однобокості, брехливе. У своїй сутності жертва пов’язана не з гріхом і злом, а з любов’ю, вона є розкриттям і здійсненням любови. Нема любови без жертви, бо любов, будучи самопожертвою иншому, покладанням життя в иншому, абсолютним послухом иншому, – це і є жертва. Якщо ж у світі цім жертва справді й неминуче пов’язана зі стражданням, то це не за своєю сутністю, а за сутністю світу цього, який живе у злі, сутністю його як відступлення від любови.

Про все це ми вже говорили, і нам немає потреби повторювати це тут. Для нас важливо лише те, що в євхаристійному досвіді Церкви, в досвіді Євхаристії як жертви, ця жертва містить у собі все життя Христа, все Його служіння або, ще краще сказати, вона є Сам Христос. Бо Христос – досконала любов – тому і є досконалою жертвою. Жертвою не тільки в спасенному своєму служінні, але, передусім, у своєму предвічному синівстві, як самопожертві в любові і в досконалому послухові Отцю. Так, ми можемо, не боячись увійти в суперечність із класичним ученням про Боже всеблаженство, зводити жертву до Самого Троїчного Життя, що більше – саме Боже всеблаженство споглядати в досконалості Пресвятої Тройці як досконалої самопожертви Один Одному Отця, Сина і Святого Духа, як досконалої любови і, тому, досконалої жертви.

Цю предвічну жертву приносить Син Отцеві, перетворюючи її через послух Отцеві на самопожертву за життя світу. Приносить Своїм воплоченням, прийняттям людської природи, стаючи на віки вічні Сином Людським. Приносить, приймаючи хрещення від Йоана, і в ньому бере на Себе всі гріхи світу. Приносить Своєю проповіддю й чудесами. І це приношення здійснює через явлення й дарування Своїм учням під час Тайної Вечері Царства Божого як Царства досконалої самовіддачі, досконалої любови, досконалої жертви.

Але тому, що це приношення здійснюється в «світі цьому», тому, що натрапляє воно спочатку на опір гріха в усіх його проявах – від крови немовлят, котрих убив Ірод, від невірства й маловірства світу, до несамовитої ненависти книжників і фарисеїв, тому все воно, так само спочатку, є хрестом: страждання і його прийняття, моральна боротьба і її подолання, розп’яття. «І почав жахатися і сумувати» – ці слова сказано про останню боротьбу, останню знемогу в ніч зради в Гетсиманському саду. Але цей жах і ця туга, жах – від гріха, що оточував Христа, туга – від невірства «своїх», до котрих Він прийшов, притаманні всьому життю, всьому служінню Христа. І недарма в дні святкування Різдва, готуючись до радісного святкування Боговоплочення, Церква здійснює певне перетворення Страсного тижня, в цій радості вбачає спочатку й неминуче вписаний у неї хрест.

Як і все земне служіння Христа є принесенням – в «світі цьому», «задля нас, людей, і нашого ради спасіння» – предвічної жертви любови, – так все воно, в світі цьому, є хрестом. Здійснене як радість, як дар Царства Божого на Тайній Вечері, воно закінчується на хресті як боротьба і перемога. Те саме приношення, та сама жертва, та сама перемога. І, нарешті, хрестом, і як хрест, це приношення, ця жертва і перемога передаються, даруються нам, тим, хто живе у світі цьому. Тому що в світі цьому, і, передусім, у нас самих, тільки через хрест відбувається сходження до радости і повноти заповіданого нам Царства.

X

Тільки хрестом... Справді, всім тим, що в цій главі, і не тільки, але й усією цією працею, я намагаюся сказати свідомо немічними і недостатніми словами – про сутність Церкви як сходження на небо, на радість Царства Божого, і про Євхаристію як таїнство цього сходження; ці слова про радість і повноту були би насправді словами безвідповідальними, якби не були вони застосовані – самою Церквою, в самій Євхаристії – до хреста як до єдиного шляху цього сходження, як до засобу нашої в ньому участи.

«Хрестом Господа нашого Ісуса Христа... для мене світ розп’ятий, а я – світові» (Гал. 6, 14). Чи потрібно доводити, що в цих словах апостол Павло виразив усю сутність християнського життя як слідування за Христом? Світ розп’ятий для мене: якщо слідування за Христом є відповіддю моєю любов’ю на Його любов, відповіддю моєю жертвою на Його жертву, то в світі цьому воно не може не бути подвигом постійного відкидання світу в його самозвеличанні й гордині, в «бажанні» його як «пожадливості плоті, пожадливості очей і гордині житейської». Я розіп’ятий для світу: а ця жертва не може не бути моїм розпинанням, бо світ цей не тільки поза мною, але й, передусім, у мені, в тому древньому Адамі, що в мені, смертельна боротьба з яким новим, дарованим мені Христом життям, ніколи не зупиняється в нашій земній мандрівці.

«У світі страждатимете» (Йо. 16, 33). Це страждання має, це страждання пізнає кожен, хто хоча б найменшою мірою йде за Христом, любить Його і Йому себе віддає. Це хрест – страждання. Але саме це страждання через любов і самопожертву перетворюється на радість, бо пізнається як співрозп’яття з Христом, як прийняття Його хреста, і тому – участь у Його перемозі. «Та бадьортеся, Я бо подолав світ» (Йо. 16, 33).

Ось чому євхаристійний спомин, будучи спомином Царства Божого, явленого, заповіданого на Тайній Вечері, є водночас і невіддільним від нього спомином хреста, Тіла Христового, яке за нас ламається, Крови Христової, яка за нас проливається. Ось чому тільки хрестом дар Царства Божого перетворюється на прийняття його, а явлення його на Євхаристії – на наше сходження на небо, на нашу участь у Христовій трапезі в Його Царстві.

XI

Таїнство зібрання, таїнство приношення, таїнство піднесення і благодарення, і, нарешті, спомину. Єдине таїнство Царства Божого, єдиної жертви Христової любови. І тому таїнство явлення, дару нашого життя як жертви. Бо наше життя Христос у Собі приніс і віддав Богові. Для жертовного життя, життя-любови, було створено людину. Вона його втратила – бо немає иншого життя – у відокремленні своєї любови від Бога. І її, цю жертву – як життя, і життя – як жертву явив Христос у самопожертві Своєї любови, її подарував як сходження до Царства Божого і причастя Йому.

Про цю жертву, яка у Христі стала нашою, про її всеохопну повноту свідчать, її виражають слова, якими закінчується євхаристійне згадування:

Твоє від Твоїх

Тобі приносимо

За всіх і за все...

І цими прикінцевими словами кінець перетворюється на початок. На той вічний початок, який є вічним оновленням усього, що являє і здійснює Своїм пришестям Святий Дух Утішитель.