Розділ «Глава 10 ТАЇНСТВО СПОМИНУ»

Тут потрібно з усією силою обговорити, що цілісна відповідь не означає – вся відповідь, все знання, яке вона розкриває. Повної відповіді на жодне справжнє запитання ми не можемо знати, і не тільки через нашу обмеженість, тому, що невичерпна глибина Божественної таємниці, Божественного бачення світу і людини, і тому – невичерпний ні тут, на землі, ні в вічності й наш пошук, наше ставлення запитань. Так, ми вже тепер, у цьому земному житті, покликані брати участь у небесному таїнстві, долучитися до неба. Але наше знання все ще часткове, «Бо знаємо частинно й частинно пророкуємо. Коли настане досконале, недосконале зникне... Тепер ми бачимо, як у дзеркалі, неясно; тоді ж – обличчям в обличчя. Тепер я спізнаю недосконало, а тоді спізнаю так, як і спізнаний... (1 Кор. 13, 9-12).

Та ось, і в цьому полягає вся глибина, вся радість християнської віри і всього досвіду Церкви, це "частинно" – від цілого, до нього віднесене, про нього свідчить, його світлом світить, його силою діє. Якщо ми не можемо в світі цьому знати повної відповіді, то нам даровано у Церкві, яка «в світі цьому, але не від світу цього», шлях цілісного до неї наближення і в ньому – зростання. А цей шлях полягає у входженні в досвід Церкви і в долученні до нього, передусім, у тому таїнстві таїнств, у якому щоразу, як його здійснює Церква, нам даровано повноту цього досвіду, дарма що ніхто й ніколи не може її повністю сприйняти. А саме цей дотик до неї й породжує в нас бажання завжди справжніше – повніше, цілісніше, досконаліше долучитися до неї й осягати її.

V

Перше, що в світлі євхаристійного досвіду розкривається нам про літургічний спомин Тайної Вечері, це те, що, будучи частиною благодарення, він не тільки від благодарення невіддільний, з нього "не виділяється", а тільки у стосунку до нього, всередині нього, виявляє нам свій справжній сенс.

Про благодарення ми вже знаємо, що через нього здійснюється сенс Євхаристії як сходження до небесного престолу, як таїнства Царства Божого. Ми знаємо так само й те, що на це сходження спрямована, до нього веде вся Літургія послідовним своїм здійсненням – як таїнства зібрання, таїнства входу, таїнства слова, таїнства приношення і, врешті, таїнства подяки. Ми знаємо, що в цьому сенсі вся вона є спомином Христа, таїнством і досвідом Його присутности: Сина Божого, Котрий зійшов з небес і воплотився, щоби в Собі нас піднести на небо. Це Він «збирає нас в Церкву», Він перетворює наше зібрання на вхід і сходження, Він «відкриває наш ум», щоби ми могли почути Його Слово, Він, «Котрий приносить і Котрого приносять», робить Своє приношення нашим, а наше – Своїм, Він здійснює нашу єдність як єдність в Його любові, і, врешті-решт, Він Своїм благодаренням, нам дарованим, підносить нас на небо, відкриває нам доступ до Свого Отця...

Що ж усе це означає, як не те, що спомин, на який тепер, досягши цієї мети, сповнивши собою сходження Церкви на небо, перетворюється благодарення, – це і є реальність Царства? Царства, яке ми тому й можемо згадувати, і це означає – усвідомлювати як реальне, як таке, яке присутнє «серед нас», що його тоді, в ту ніч, під час тієї трапези, явив і заповідав Христос?

«І я завіщаю вам Царство, як мені завіщав Отець мій, щоб їли й пили за столом у моєму Царстві» (Лк. 22, 29-30). У ніч грішного, гріхом і смертю поневоленого світу, Тайна Вечеря явила Божественне, не від цього світу, світло Царства Божого: ось вічний сенс і вічна реальність цієї єдиної події, яку неможливо порівняти з жодною иншою, яку неможливо звести до жодної иншої.

І саме цей сенс Тайної Вечері розкривається в євхаристійному досвіді Церкви, його пізнає вона своїм сходженням у ту небесну реальність, яку на землі, один раз і назавжди, явив і дарував Христос на Тайній Вечері. І коли, підходячи до причастя, ми молимося: "Вечері Твоєї Тайної днесь, Сину Божий, мене, причасника, прийми", – це ототожнення того, що здійснюється зараз, з тим, що відбулося тоді, саме і в повному значенні слова реальне, бо зараз ми зібрані в тому самому Царстві, за тією самою трапезою, яку тоді, в ту святкову ніч, Христос здійснив з тими, кого "полюбив до кінця".

"Полюбив їх до кінця «(Йо. 13, 1). І в євхаристійному досвіді, і в Євангелії Тайна Вечеря є кінцем (τέλος), тобто закінченням, увінчуванням, здійсненням любови Христової. Тієї любови, що становить сутність усього Його служіння, проповіди, чудес і через яку тепер Він віддає Сам Себе, Себе як Саму любов. Від початкових слів – «Я сильно бажав спожити з вами оцю пасху» (Лк. 22, 15) – до виходу в Гетсиманський сад, все на Тайній Вечері – й обмивання ніг, і роздавання учням хліба і чаші, й остання розмова – не тільки про любов, але й сама любов. І тому Тайна Вечеря є τέλος, здійсненням кінця, бо це явлення того Царства любови, заради якого було створено світ, і в якому він має своє τέλος, своє здійснення. Любов’ю Бог створив світ. Любов’ю не залишив його, коли він упав у гріх і смерть. Любов’ю послав у світ Сина свого Єдинородного, Свою любов. І ось тепер, за цією трапезою, являє і дарує цю любов як Своє Царство, а Своє Царство – як «перебування» в любові: «Як мене Отець полюбив, так я вас полюбив. Перебувайте у моїй любові!» (Йо. 15, 9).

VI

Така, отже, відповідь самої Літургії, євхаристійного досвіду Церкви, на першу з редукцій, які ми вказали, ту, яка євхаристійний спомин Тайної Вечері пояснює як посилання на установлення таїнства, а саме установлення зводить до дарування Церкві влади й сили перемінювати хліб і вино євхаристійного приношення на Тіло і Кров Христові.

Саме з огляду на сказане, це тлумачення відкриває всю свою недостатність, всю свою невідповідність досвідові Церкви. Невідповідність не того, що воно стверджує – реальність Тіла і Крови Христової в євхаристійних дарах, а того, що виключає, чого, будучи відірваним від цілісного досвіду Церкви, не бачить, не чує, і тому – не знає. А виключає воно якраз найголовніше: євхаристійне знання в Тайній Вечері – останнє явлення Царства Божого, і тому – початку Церкви, початку її як нового життя, як таїнства Царства.

Тим часом, саме в перетворенні Христом, під час Тайної Вечері, кінця на початок, Старого Завіту на Новий, – значення того, що ми називаємо блідим і немічним словом «установлення», словом, яке лише своїм звучанням тягне нас додолу, до юридичних, усього лише – інституційних редукцій. Ні, не «владу» і не «право» перетворювати хліб і вино установив на Тайній Вечері Христос, а – Церкву. Установив, заповівши учням і всім, хто «вірить їхнім словам» Своє Царство як перебування в Його любові. «Нову заповідь даю вам, щоб ви любили один одного!" Нова, завжди нова ця заповідь тому, що вона – Сам Христос, сама Любов Божа, яку нам даровано, щоби ми нею любили одне одного: «як Я був полюбив вас, так і ви любіте один одного» (Йо. 13, 34). А цей Новий Завіт у Христі, Любові Божій, – це і є Церква.

Так, установлення Євхаристії відбулося під час Тайної Вечері, але не як «инше» установлення, яке відрізняється від установлення Церкви, бо установлення Євхаристії як таїнства Церкви, сходження її на небо, самоздійснення її за трапезою Христовою в Його Царстві. Бо Тайна Вечеря, Церква і Євхаристія «зв’язані» між собою не цим земним причиново-наслідковим зв’язком, до якого так часто зводиться «установлення», а зв’язані своєю спільною і єдиною віднесеністю до Царства Божого. До Царства, яке було явлене на Тайній Вечері, дароване Церкві, і яке згадуємо – в його присутності й дієвості – в Євхаристії.

І тому, нарешті, тільки щодо цього зв’язку – як його здійснення, його дієвість, розкривається нам справжній сенс найглибшої і найрадіснішої таємниці всієї нашої віри: перетворення в Євхаристії наших дарів на Тіло і Кров Христові. Таємниці, про яку, як про таїнство Святого Духа, ми ще говоритимемо в наступній главі.

VII

Та спочатку, однак, ми повинні зупинитися на відповіді, яку дає Євхаристія, євхаристійний досвід Церкви на другу редукцію: на ототожнення спомину Тайної Вечері зі спомином страждання на хресті і смерти Христа, й, отже, на тлумачення таїнства Євхаристії, передусім, як жертви на Голготі.

Скажемо відразу: зв’язок між Тайною Вечерею і добровільним стражданням Христа, що лежить в основі цієї "редукції", для Церкви завжди був незаперечним, його засвідчує не тільки все її літургічне передання, але, передусім, Євангеліє. Згідно з Євангелієм, Христос спеціяльно здійснює Тайну Вечерю "перш ніж мені страждати" (Лк. 22, 17) і знаючи, що прийшов час їх (Йо. 3, 1). Свою прощальну розмову з учнями, в якій Він дає їм Свою нову заповідь, і яку починає ще за вечерею, Він продовжує і закінчує На шляху до Гетсиманського саду ("Уставайте ж, ідімо звідси!" (Йо. 4, 31), так що сам цей вихід, сходження на хрест явлені нам як закінчення Тайної Вечері. І про цей зв’язок, повторюю, свідчить і сама євхаристійна молитва, яка спомин про Тайну Вечерю незмінно пов’язує зі спомином про Хрест.

Отже, йдеться не про цей зв’язок, а про його богословське тлумачення. Чи виправдовує все, що сказано про нього, той підхід до Євхаристії, що в євхаристійному спомині вбачає і його тлумачить як засіб сакраментальної актуалізації жертви на Голготі? І чи правильне розуміння, яке з цього підходу випливає, Тайної Вечері як акту, яким Христос перед Своїм стражданням, передбачаючи Свою жертву на Голготі, створив її прообраз, установивши її сакраментальну «форму», щоби рятівні плоди цієї жертви можна було завжди подавати вірним у таїнстві?

І ось, беручи до уваги все, що ми сказали про євхаристійний досвід і «знання» Тайної Вечері, на ці запитання ми не лише можемо, але й повинні відповісти заперечно. Підхід цей неправильний, і неправильний знову-таки тією мірою, якою його визначає все те ж виділення євхаристійного спомину, відокремлення його від цілісности священнодійства, про яке ми вже знаємо, що воно все до спомину скероване, все до нього, як до свого закінчення, приводить.