Розділ «Глава 10 ТАЇНСТВО СПОМИНУ»

Адже якраз у тому і весь сенс, уся нескінченна радість цього спомину, що він згадує Тайну Вечерю не як "засіб", а як явище, і більше ніж явище, – присутність і дар мети: того Царства, для якого Бог створив світ, до якого покликав і наперед призначив людину і яке "в останні дні" явив у Синові Своєму Єдинородному, – Царства любови Отця до Сина, любови Сина до Отця і дару у Духові Святому цієї любови вірним: "Я – в них, і Ти – в мені, – щоб вони були звершені в єдності... щоб любов, якою Ти полюбив Мене, в них перебувала, – а я в них» (Йо. 17, 23, 26).

Тому ми й назвали Тайну Вечерю останньою подією, бо, будучи явленням мети, вона є явленням кінця. А цей кінець – Царство Боже «не від світу цього», а тому позасвітове, хоча й відбулося в «світі цьому», його явлення. «Я вже більш не у світі», – каже Христос під час Тайної Вечері (Йо. 17, 11). І тому що Він уже не в світі, тому й «не від світу» та слава, яку в ту ніч, за тією трапезою, являє і дає Він учням («І славу, що Ти дав мені, я дав їм» (Йо. 17, 22). Тайною Вечерею закінчується земне служіння Христа, і про це свідчить Сам Христос у Своїй прощальній розмові й архиєрейській молитві: «Тепер прославився Син Чоловічий, і Бог прославився в Ньому» (Йо. 13, 31). "Я Тебе на землі прославив, виконавши те діло, яке Ти дав мені до виконання» (Йо. 17, 4).

Але тоді все те, що здійснює Христос після Тайної Вечері і що після неї згадує євхаристійна молитва, розкривається і в цій молитві, і в вірі й досвіді Церкви як наслідок цього явлення Царства, як перша, вирішальна і спасенна перемога його в світі і над світом.

VIII

Христа розіп’яв «світ цей» – своїм гріхом, злістю, богоборством. У земній історії, в нашому земному часі ініціатива хреста належала гріхові, як належить вона йому й тепер, у кожному з нас, коли нашими гріхами ми «знову собі самим розпинаєм Божого Сина і прилюдно зневажаємо» (Євр. 6, 6).

Якщо ж – Хрест знаряддя ганебної кари, став найсвятішим символом нашої віри, надії і любови, якщо Церква не втомлюється прославляти його незбагненну й непереможну силу, вбачати в ньому «красу всесвіту» і «зцілення творіння» і свідчити, що «прийде через хрест радість всьому світові», то це тому, звичайно, що тим самим хрестом, який втілив саму сутність гріха як богоборства, цей гріх було переможено; тому що хресною смертю, в якій смерть, що запанувала у світі, святкувала, здавалося б, свою остаточну перемогу, саму смерть було знищено; тому, врешті-решт, що з глибини цієї хресної перемоги засяяла радість воскресіння.

Але що перетворило і завжди перетворює хрест на цю перемогу, як не любов Христова, не та сама божественна любов, яку, як сутність і славу Царства Божого, явив і дарував Христос у Тайній Вечері? І де ж, як не у Тайній Вечері, здійснилася та повна, цілковита самопожертва цієї любови, що – в «світі цьому» – зробила хрест: зраду, розп’яття, страждання і смерть – неминучими?

Саме про цей зв’язок між Тайною Вечерею і хрестом, про їх зв’язок як явлення Царства Божого і його перемоги, свідчить і Євангеліє, і церковне богослуження, а особливо дивовижні за своєю глибиною богослуження Страсного тижня. У них Тайна Вечеря весь час пов’язується з тією ніччю, яка оточує її з усіх боків, і в якій особливо яскраво сяє світло торжества Любови, яке в «світлиці великій, застеленій», мовби від віків наперед приготованій, здійснює Христос зі Своїми учнями. Це – ніч гріха, ніч як сутність «світу цього». І ось вона згущується тепер до краю, вона готується поглинути й це останнє світло, що сяє в ній. Уже «князі людські зібралися разом на Господа і на Христа Його». Уже заплачено тридцять срібняків – ціну зради. Уже виходить, підбурений своїми вождями, озброєний мечами й кілками, натовп на дорогу, яка веде до Гетсиманського саду.

Але цією пітьмою – і це вкрай важливо для церковного розуміння хреста – затьмарена і Тайна Вечеря. Знає Христос – «...ось рука того, що мене видасть, на столі зо мною» (Лк. 22, 21). І саме з Тайної Вечері, з її світла, «прийнявши частку», в цю страшну ніч виходить Юда, а за ним невдовзі й Христос. І якщо в богослуженнях Великого Четверга, дня спеціяльного згадування Тайної Вечері, радість весь час переплітається зі смутком, якщо знову й знову Церква згадує не тільки світло, але й ту пітьму, яка його затьмарила, то це тому, що в подвійному виході – Юди і Христа, з того самого світла – в ту саму пітьму, – вбачає, знає Церква початок хреста як таємниці гріха і таємниці перемоги над ним.

Таємниці гріха. Адже вихід Юди – це межа і закінчення того гріха, який розпочався у раю і сутність якого полягає у тому, що людська любов відпала від Бога, що ця любов вибрала себе, а не Бога. Цим відпаданням починається, ним зсередини визначається все життя, вся історія світу як світу грішного, як "світу цього", що живе у злі, як царства князя світу цього. І тепер, у виході Юди, апостола і зрадника, ця історія гріха – любови, що осліпла, спотворилася, відступницької любови, що стала злодійством, бо "для себе" крала життя, дане для спілкування з Богом, – приходить до кінця. Бо в тому полягає містично-страшний сенс цього виходу, що також із раю виходить Юда, з раю втікає, з нього його виганяють. Він був на Тайній Вечері, його ноги вмив Христос, у свої руки він прийняв хліб Христової любови, йому в цьому хлібі віддав Себе Христос. Він бачив, він чув, він руками своїми відчував Царство Боже. І ось, так само, як Адам, здійснюючи Адамів первородний гріх, доводячи всю страшну логіку гріха до краю, він цього Царства не захотів. У Юді "світ цей", його богоборське прагнення, його грішна любов виявилися сильнішими. І це прагнення, з огляду на ту саму страшну логіку, не могло не стати – послідовно, неминуче – прагненням боговбивства. Після Тайної Вечері Юді було нікуди йти, хіба що тільки в пітьму боговбивства. Коли ж воно здійсниться і буде вичерпане це прагнення і життя, яке ним "живе", Юда не матиме куди вийти, як тільки в самознищення і в смерть...

Таємниці перемоги. Бо у Христі, Котрий Своєю самопожертвою явив на Тайній Вечері Своє Царство і його славу, в ніч «світу цього» виходить саме це Царство. Після Тайної Вечері Христові також нікуди більше йти, як тільки на ту зустріч, на смертельний двобій із гріхом і смертю. Тому що не можуть просто «співіснувати» два ці Царства – Царство Боже й царство князя світу цього. Бо, щоби зруйнувати царство гріха і смерти, повернути Собі Своє творіння, яке в Нього украв диявол, і спасти світ, Бог віддав Сина Свого Єдинородного. Отже, Тайною Вечерею, явленням на ній Царства любови, Христос прирікає Себе на хрест. Хрестом Царство Боже, в таємничий спосіб явлене на Вечері, входить у «світ цей», і цим входженням перетворюється на боротьбу й перемогу.

IX

Таке знання, такий початковий досвід хреста в Церкві, що засвідчений усім її літургічним переданням, передусім – євхаристійним спомином.

Тому-то, – продовжує молитва подяки, –

Споминаючи цю спасенну заповідь

і все, що ради нас сталося:

хрест, гріб, тридневне воскресення,

на небеса восходження, праворуч сидіння,

друге і славне знову пришестя...

Цей перелік, в якому – наголосимо на цьому – хрест не виділено, не протиставлено иншим подіям, які в ньому згадано, а разом з ними він становить мовби один висхідний ряд, є згадуванням єдиної перемоги, яку у Христі отримало Царство Боже над цим світом. Перемоги, яка здійснюється, однак, у послідовності перемог, кожна з яких здійснює себе в наступній, є актом переможного просування до того кінця, коли Христос «передасть Царство Богові й Отцеві... щоб Бог був усім в усьому» (1 Кор. 15, 24-28).