Гіпотеза експериментаторів підтвердилась. Кількість досліджуваних, що прийшли на допомогу, із груп із різною чисельністю у відсотках свідчила: чим більша чисельність групи, тим менше її учасників поспішали на допомогу. Затримка в часі також була тривалішою там, де було більше учасників. У першій групі (двоє учасників) надали допомогу приблизно 100%, затримка в прийнятті рішення була менше І хвилини. У групі з трьох учасників надали допомогу 85 %, затримка в часі була більше 3 хвилин. У третій групі (шестеро учасників) надали допомогу 60 %, затримка в часі -4 хвилини.
Дані можуть схиляти нас до того, що в дослідженні взяли участь люди, не здатні до співчуття та байдужі до страждань, однак Дарлі і Латане з'ясували, що всі студенти пережили надзвичайне хвилювання та рознервувались, коли почався напад хвороби. Дослідники дійшли висновку, що поведінка людей зумовлена їх чисельністю, яка спричиняє явище дифузії відповідальності. Коли зростає кількість людей у групі, досліджуваний відчуває меншу особисту відповідальність за надання допомоги. Студент, який вважав, що він діє один, не затримувався з допомогою. Коли ж досліджувані вважали, що поруч є ще інші учасники, їм легше було подумати, що хтось інший має прийти на допомогу і вирішити проблему. Окрім відповідальності розподіляється також провина і осуд. Коли ні з ким ділити відповідальність, людина намагається діяти таким чином, щоб уникнути осуду, і розуміє, що тягар вини буде надто важко витримати. Коли ж учасників подій достатньо, тоді присутнім усім разом легше думати, що вони зможуть уникнути осуду або стерпіти негативні наслідки.
Іншим стримуючим чинником є острах оцінки. Дарлі та Латане з'ясували, що коли є багато інших свідків, людина боїться, що зазнає осміяння чи критики через можливу неадекватність (допомога не потрібна, а з мене сміятимуться, чого ж я повівся так по-дурному). Життєвий досвід багатьох із нас навчив не поспішати з допомогою, тому що інші маніпулюють нашими почуттями, і в ситуації слід краще розібратись.
Значення досліджень Латане та Дарлі. Вчені здобули ключові факти з проблеми надання допомоги і невтручання свідків. У своїй книзі вони окреслили модель надання допомоги, яка була прийнята психологами та стала хрестоматійною. Дослідники визначили основні кроки, які передують рішенню з надання допомоги в критичній ситуації.
Щоб здійснити просоціальну поведінку, той, хто допомагає, згідно з моделлю Дарлі та Латане, послідовно дає відповідь на п'ять запитань.
• 1 крок. Що сталося? (Визначення ситуації. Існують перешкоди при визначенні ситуації: особі бракує часу, вона є надто заглибленою у свої проблеми, може не помітити ситуацію.)
• 2 крок. Чи можна інтерпретувати те, що відбувається, як ситуацію, в якій потрібна допомога іншої сторонньої людини? (Визначення ситуації як такої, в якій треба надати допомогу.) В реальності життєві ситуації мають певну міру невизначеності, і не завжди зрозуміло, чи саме ми маємо втручатись. Іноді ми стримуємось, бо боїмося неадекватності.
• 3 крок. Чи повинен я брати на себе відповідальність за вихід із ситуації? (Взяття особистої відповідальності.) Автоматично таке рішення приймається, коли людина є єдиним свідком критичної ситуації. Коли ж свідків події багато, то почуття відповідальності переноситься і на цих людей. Чим більше людей, як довели Дарлі та Латане, тим більше розсіюється відповідальність на всіх, тим менш мотивована особа надавати допомогу.
• 4 крок. Яка допомога потрібна від мене? (Прийняття рішення, які дії потрібні.) Треба зрозуміти, які дії можуть привести ситуацію до благополучного кінця. Якщо ми не знаємо, як вирішуються певні ситуації, ми не вважаємо за необхідне діяти. Треба знати, як діяти.
• 5 крок. Чи здійсненними є ті дії, які від мене вимагаються? Знання того, що треба робити, ще не є гарантією того, що ми почнемо діяти. Ми аналізуємо всі за і проти, які будуть наслідки нашого втручання, чи не матимуть наші дії для нас неприємні наслідки, чи зможемо ми довести справу до успішного завершення. Модель також показує, чому допомога не надається. Адже, на якому б етапі суб'єкт не почав відповідати "ні", допомога стає неможливою.
Ми не повинні ні перебільшувати готовність людей допомагати один одному, ні применшувати її. Справжня турбота про іншу людину-досить вразливе психологічне явище. Повсякденний досвід показує, як легко люди відступають від турботливості та співчутливості, коли починають думати про власні здобутки та користь. Однак переконання, що єдиним мотивом поведінки людини може бути лише егоїстичний інтерес, не відповідає дійсності.
У дослідженнях вивчали, що станеться, якщо між учасниками ситуації буде спілкування та взаємодія. Адже в експерименті Дарлі і Латане між учасниками експерименту не було реального контакту. Звичайно, можна передбачити, що коли б очевидці кризової ситуації могли спілкуватися між собою, вони, можливо, поспішили б на допомогу, проаналізували ситуацію, розподілили між собою дії і підтримали б один одного. Однак цього ми очікуємо, бо вважаємо, що саме так повинні діяти люди в нашій культурі. Дарлі та Латане не були настільки оптимістичні, вони переконували, що навіть коли люди об'єднані в групу, що перебуває в тісному контакті, все ж вони надаватимуть допомогу з меншою ймовірністю, ніж окрема людина. Дослідники визначили, що це буде справедливо особливо щодо ситуацій з елементами невизначеності.
Латане та Дарлі перевірили це в експериментальній ситуації. У дослідженні брали участь студенти-волонтери, які згодились обговорити університетські проблеми. Спочатку їх просили заповнити анкету. Через декілька хвилин до кімнати, в якій сиділи студенти, через вентиляційний отвір подавався дим. Він не шкодив здоров'ю, однак густішав і досить швидко заповнював приміщення.
Експериментатори фіксували проміжок часу, за який досліджувані повідомляли про дим. Учасники перебували в різних умовах: на самоті, з двома помічниками експериментатора – підставними учасниками, з трьома такими "учасниками".
Результати експерименту.
55 % учасників, які були на самоті, повідомили експериментатору про дим впродовж перших двох хвилин. З інших груп так діяли лише 12 % учасників. Через 4 хвилини 75 % одиночних учасників сповістили про небезпеку. В інших експериментальних групах кількість учасників, що почали діяти, не змінилася.
Як бачимо, спрацював процес соціального порівняння7"Всі інші незворушні, то чи не потрапляю я в незручну ситуацію". Так думає кожен, тож врешті-решт ніхто нічого не робить.
Дослідження Дарлі і Латане були новаторськими і дуже важливими, адже на той час значно поширилось розчарування в можливостях лабораторного експерименту. їхні праці з проблеми допомоги та дифузії відповідальності переконливо окреслили низку моделей і причин соціальної поведінки, які залишались не поміченими.
Результати цього дослідження вселяють тривогу. Однак отримані дані допомогли в розробці заходів, які можуть змінити дії людей у критичних ситуаціях. Зрозуміло, що знання ефекту очевидця дає змогу людині зрозуміти свою особисту відповідальність за надання допомоги, навіть тоді, коли навколо неї багато людей. Дослідження психологів підтверджують, що люди, ознайомлені з результатами Дарлі і Латане, більш охоче надавали допомогу в критичних ситуаціях.
Видатні психологи-експериментатори XX століття
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Класичні експерименти в психології» автора Копець Л. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Експерименти Сержа Московічі“ на сторінці 2. Приємного читання.
