У житті вченого були моменти випробувань, коли він опинився на межі життя і смерті. Винахідливість та інтуїція дослідника врятували Фехнера тоді, коли фактично ніхто не зміг би йому запропонувати жодних засобів для порятунку. Успішно працюючи в університеті, у 1835 р. Фехнер пережив душевний стан, який став на заваді його науковим заняттям на кілька років. Геть знесилений і виснажений, він втратив інтерес до життя. Він не спав, не їв, не відчував голоду. Ховався у затемненій кімнаті, бо страждав від сонячного світла. Зрештою, вочевидь, учений усвідомив, що із таким станом треба боротись. Тож Фехнер. почав прогулюватися по ночах, а потім зважився і вдень, однак спершу із темною пов'язкою на очах. Він активно шукав для себе якийсь спосіб терапії, намагався розважитися, складаючи загадки та вірші, лікувався парою, застосовував електротерапію, а також такий варіант шокової терапії, як прикладання до поверхні шкіри гарячих предметів, навіть уживав проносне. Жоден із засобів не приніс зцілення.
Фехнер вилікувався несподівано, тож можна припустити, що його захворювання було невротичного характеру. Одна знайома розповіла Фехнеру свій сон, в якому вона пригостила вченого сирим окостом, замаринованим у рейнському вині та лимонному соку. Жінка принесла хворому таке м'ясо і вмовила його з'їсти. Фехнер неохоче спробував шматочок, однак із кожним днем з'їдав усе більше цієї страви і запевняв близьких, що йому стає все краще.
Однак скоро самопочуття вченого знову погіршилося. Ось як Фехнер описував свій стан: "У мене було відчуття, що я остаточно втрачу розум, якщо не зумію припинити наплив тривожних думок. Було так, що в моїй голові застрягали якісь надзвичайно мізерні питання, і мені потрібні були години, а іноді дні, щоб позбавитись від них".
Фехнер змушував себе щодня виконувати певну хатню роботу, досить монотонну, яка не потребувала розумового напруження або активного сприйняття. Він робив мотузки, свічки, катав пряжу, допомагав на кухні перебирати сочевицю, молов цукрові голови в пудру, чистив овочі. Вчений стверджував, що не хотів жити, однак повільно одужував. Він знову перейшов на свою незвичну дієту з сирого м'яса. Остаточне зцілення теж відбулося містичним чином. Уві сні вчений побачив число 77. Йому здалося, що, можливо, одужання має тривати 77 днів. Однак, міцніючи фізично, Фехнер впав в ейфорію і почав стверджувати, що саме його Бог обрав, щоб розкрити всі таємниці світу, його непокоїли видіння та галюцинації. Тим не менш, у такому стані Фехнер сформулював принцип задоволення, що згодом так прославив Фройда. Згодом усі незвичайні симптоми зникли, і до самої своєї смерті у віці 86 років Фехнер добре почувався. В цій, на перший погляд, трохи чудернацькій життєвій історії є багато повчального; для психологів унікальний випадок Фехнера – поле для роздумів та гіпотез про людську особистість.
Характеризуючи Фехнера як особистість, Вільгельм Вундт зазначив, що той був невтомним працівником науки, людиною з яскравою уявою, дотепником та ніколи не належав до вчених, сила яких полягає в їхній обмеженості.
Фехнер, звісно, не менше за Вундта заслуговує на визнання як засновник експериментальної наукової психології. Проблеми, які він почав досліджувати, і нині ще цікавлять дослідників. Фехнер зробив суттєвий методологічний прорив: започаткував кількісне визначення психологічних суджень. Встановлення Фехнером взаємозв'язку між силою подразника та інтенсивністю відчуття має для психології таке саме значення, як відкриття закону гравітації для фізики. За словами Вундта, це була перша перемога експериментальної психології. В університетах почали виникати нові лабораторії, в яких вимірювали пороги відчуттів та перевіряли закон Вебера-Фехнера.
На початку XIX ст. Еммануїл Кант стверджував, що психологія не стане справжньою наукою, бо неможливо провести експеримент та отримати кількісні характеристики психічних процесів. Дослідження Фехнера спростували думку Канта, довели, що такий вирок психології був занадто поспішним. Фехнер вніс у психологію точні та зручні методи вимірювання, які використовуються до сьогодні. Спираючись на його дослідження, В. Вундт розробив план розвитку експериментальної психології. До кінця XIX ст. наукові методи стали звичними інструментами дослідження психічних явищ.
Ернст Вебер (1795-1878) - німецький дослідник, який зробив значні відкриття у фізіології органів чуття. Він розробив схему експериментального дослідження дотику і сконструював особливий прилад естезіометр, або циркуль Вебера. Одним із його досягнень стало експериментальне визначення точності тактильних відчуттів, а саме відстані між двома точками на поверхні шкіри, за якої людина відчуває два окремих дотики. Для визначення такого двоточкового порогу в досліджуваних запитували, скільки дотиків вони відчувають (причому вони не бачили прилад, яким торкалися до їхньої шкіри). Коли відстань між точками була мінімальною, досліджувані відзначали тільки один дотик. Коли відстань між точками збільшувалася, вони не могли точно назвати кількість дотиків. Учені фіксували ту відстань, на якій досліджувані впевнено відзначали один чи два дотики. Це дослідження доводило наявність так званого двоточкового порогу - певного моменту розрізнення двох джерел-подразників. Вебер виявив "кола відчуттів", тобто що відстань для відчуття двох подразників на різних ділянках шкіри буде відрізнятись. Праці Вебера експериментально підтверджували теорію порогу, відповідно до якої існує момент виникнення як фізіологічної, так і психологічної реакції. Ця теорія не втратила свого значення і сьогодні.
У схожому дослідженні вчений визначив найменшу різницю у сприйнятті різної ваги. Він просив учасників експерименту підняти два тягарі. Вага одного була сталою, а іншого - весь час збільшувалась. За незначної різниці у вазі обидва тягарі оцінювались як одинакові, однак при зростанні ваги досліджуваний починав розпізнавати різницю. Вебер визначив, що ця відчута суб'єктом різниця є константою і становить 1/40 частку початково-запропонованої ваги. Також дослідник з'ясував, що учасники експерименту точніше визначали різницю у вазі тоді, коли самі могли взяти тягар, і менш точними були у випадку, коли їм клали тягар у руки. А це означало дуже важливий факт, а саме, що взаємодія м'язових (беруть предмет) і тактильних (вкладають предмет) відчуттів, а не окремі відчуття с джерелом пізнання дійсності, чіткішого розрізнення подразників. Коли людині в руку вкладають предмет, вона має лише тактильні відчуття, тож зрозуміло, що м'язові відчуття є визначальними при визначенні ваги.
У 1834 р. Вебер дійшов висновку, що для визначення ледве помітної різниці між двома подразниками можна вивести постійний коефіцієнт, свій для кожного різновиду відчуттів. Для слухової чутливості це співвідношення становитиме 1/10, для світлових подразників - 1/100. Відкрите Вебером співвідношення dR/R=K/dR, де К - константа, а R – стандартна величина стимулу, має назву закон Вебера, або дріб Вебера.
Дослідження вченого засвідчили, що немає відповідності між фізичним подразником і його змінами та сприйняттям суб'єктом цього подразника. Хоча в своїй роботі Вебер цікавився фізіологічними процесами, однак його експерименти мали велике значення для психології і проклали шлях до пізнання й дослідження взаємозв'язку між тілесними відчуттями і мисленням, між подразниками та їх сприйняттям.
У 1845 р. Вебер зробив відкриття про гальмівний вплив на діяльність серця блукаючого нерва, що стало початком вивчення гальмування як особливого фізіологічного явища.
Учений висловив цікаву гіпотезу про можливість сенситивного періоду в ранньому дитинстві для білатерального переносу рухових навичок. Сам дослідник був амбідекстером і міг одночасно обома руками малювати дзеркальні зображення.
Вебер був експериментатором у повному значенні цього слова. Учасники його досліджень діяли у спеціальних умовах, дослідники варіювали подразники, визначали і фіксували результати. Досліди Вебера продемонстрували, що відчуття можна вимірювати, тож відкривався шлях до вимірювання психологічних явищ.
Герман фон Гельмгольц - "дитя сонця"
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Класичні експерименти в психології» автора Копець Л. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Автори першого психологічного закону: Густав Теодор Фехнер і Ернст Вебер“ на сторінці 2. Приємного читання.
