Розділ 8 Судова влада на українських землях Австрії та Австро-Угорщини

8.5. Угорське судівництво після «весни народів» і австрійсько-угорського компромісу

Реформування судівництва на буржуазний лад в Угорщині було пов’язане як із практичними модернізаційними намірами австрійського двору, так і з реформаторськими прагненнями угорських Державних зборів. Починаючи від 1830-х рр., для діяльності останніх стала характерною присутність активного ліберального дворянства, яке мало намір за західноєвропейськими зразками зреформувати діяльність держави, але зі збереженням при цьому національних традицій.

Зокрема, ліберальна опозиція висунула на розгляд Державних зборів каденції 1843–1844 рр. прогресивний проект Кримінального кодексу, який підготував один з лідерів угорського дворянства, адвокат і політик Ференц Деак. Цей проект, що в дусі французького кримінального кодексу передбачав утвердження нових буржуазних засад кримінального права, верхня палата Державних зборів провалила. Проте опозиції вдалося домогтися проголошення скасування смертної кари, тілесних покарань (для недворян) і панського суду. Була висловлена підтримка ідеї заснування суду присяжних, яка, однак, була реалізована дещо згодом[634]. Цими ж Державними зборами 18 травня 1843 р. мадярська мова була проголошена офіційною на всій території Угорщини.

Революційним законом про урбаріальні повинності від 18 березня 1848 р. було скасовано панщину, ряд інших селянських повинностей і панський суд[635].

Кульмінаційним моментом цього періоду були буржуазна революція та боротьба за незалежність Угорщини від Австрії 18481849 рр., яка зазнала поразки. Українці, які впродовж століть піддавалися примусовій мадяризації, в цій боротьбі, до речі, виступили союзниками центральної австрійської влади і навіть, як уже зазначалося, на кілька років здобули відносну автономію для так званого Руського дистрикту із центром в Ужгороді.

Подальший період, 1849–1859 рр., характеризується пануванням австрійського неоабсолютизму, спробами Габсбургів якомога глибше інтегрувати Угорське королівство у свою середньоєвропейську імперію, чому угорські стани в різні періоди з різною інтенсивністю протистояли.

Віденський уряд особливо заповзявся проти угорської адвокатури, чимало представників якої (Лайош Кошут, Ференц Деяк, Кароль Єотвеш та інші) брали активну участь у революційних подіях. Була проведена фільтрація адвокатів із відлученням від адвокатської діяльності прихильників революції. 24 липня 1852 р. імператор затвердив нові правила для адвокатури, чинність яких поширювалася і на територію Угорщини. Зокрема, від адвокатів вимагалися: наявність австрійського підданства, зрілий вік, бездоганна репутація, знання юриспруденції та адвокатський іспит. Складання адвокатського іспиту дозволялося впродовж двох років після одержання відповідного дозволу міністра юстиції.

У цей час на чолі угорської судової ієрархії перебував віденський Верховний судовий і касаційний трибунал (нім. Oberster Gerichtshoj), який поширював свою компетенцію на всю територію Австрійської імперії. В Угорщині цей суд замінив Палату семи. Були також створені 5 окружних головних судів, територіальна компетенція яких відповідала утвореним тоді адміністративним округам з центрами у містах Пешт, Шопрон, Пожонь (сучасна назва Братислава), Дебрецен і Еперєш. Окрім цього, головні суди мали Трансильванія (Себен), Хорватія (Загреб) і Сербська Воєводина (Темешвар). Під головними судами перебували комітатські суди, а під ними — районні суди.

Останні стали наступниками суду солгабіро й уособлювали перший, нижчий, рівень судової системи[636].

Побічним результатом селянської реформи стали так звані урбаріальні суди, засновані 1856 р., що мали вирішити долю угідь, які раніше перебували в нероздільному користуванні поміщиків і селян. В умовах неоабсолютизму ці суди стали одним із знарядь забезпечення панування у сільському господарстві великих землевласників[637].

Новий період в історії угорських судів розпочався після австрійсько-угорського компромісу 1867 р. Політичне життя країни тих часів характеризувалося домінуванням ліберальної партії, яка в питаннях державного будівництва додержувалася ліберальних принципів, хоч і робила це з оглядкою на пекучі соціальні та гострі національні проблеми[638]. Водночас знову набули поширення революційні ідеї, думки й концепції. Адже провідні політики дуалістичного періоду здебільшого сповідували ідейні засади революції 1848 р.

Від 1869 р. Угорщина становила окрему державу, повністю централізовану, з урядовою угорською мовою в установах, судах і державних закладах освіти. Формально Угорщина була конституційною монархією з поділом на три влади, але фактично вся влада була в руках земельної та фінансової олігархії. Це сталось унаслідок наскрізь недемократичної виборчої системи, що лишалася без змін аж до 1918 р. Вибори послів були справді безпосередніми, але далеко не загальними через численні цензи. Зокрема, угорським українцям ніколи не вдавалося здобути власну репрезентацію в угорському парламенті. На практиці Угорщина лишалася однією з найреакційніших держав у Європі, в ній не розбудовувалося соціальне законодавство, не проводилися докорінні земельні реформи, пильно оберігалася непорушність влади олігархічної верхівки.

Визначальним законом цього періоду став 4-й Закон 1869 р., який значною мірою виходив із бельгійського досвіду. Головними ідеями закону були послідовне розділення адміністративних і судових органів та гарантування суддівської незалежності. Забезпеченню останньої слугувало декларування того, що суддям у своїй діяльності необхідно підпорядковуватися лише закону, а також довічне призначення суддів. Суддею міг стати лише угорський підданий, особа бездоганної репутації, чоловічої статі, якому виповнилося 26 років, який не перебував під опікою або під процедурою банкрутства, володів угорською мовою, мав практичний досвід після отримання диплома юриста і склав спеціальні суддівські іспити. Для суддів судів вищого рівня пенсійний вік був установлений на рівні 70 років, а для суддів середнього й нижчого рівня — 65 років[639].

Гарантіями незалежності суддів були приписи, відповідно до яких «за винятком випадків і підстав, визначених у законі, законно призначений суддя не може бути зміщений з посади» (§ 15), він може бути «переведений в інший суд або на іншу службу або підвищений не інакше, як за його власної на те згоди» (§ 16). Оплата праці судді була вищою, а відпустка тривалішою, ніж в інших державних службовців. Проте все це не могло гарантувати повної незалежності суддів. Як і раніше, суддів призначав і підвищував на посаді король за рекомендацією міністра юстиції. Згідно з § 11 згаданого закону суддям заборонялося «брати участь у політичних і професійних спілках, бути присутнім на їхніх зборах і засіданнях, прямо або опосередковано брати участь в їхній діяльності, а також сприяти виконанню їхніх рішень і звернень»[640].

Закон 1869 р. регулював також побудову суддівської системи. Вищим рівнем і в подальшому залишалася Королівська Курія. Відповідно до 50-го Закону 1881 р. в цьому органі були об’єднані колишні найвищий суд і касаційний суд. На цьому найвищому рівні в палатах, що складалися з семи суддів, розглядалися касаційні справи, які надходили з апеляційних судів. Від 1912 р. чисельність палати була зменшена до п’яти осіб. Курія була останньою інстанцією також і в кримінальних справах. При Курії діяли дисциплінарна палата і палата з виборчих справ. Важлива новація містилася у 54-му Законі 1912 р., відповідно до якого Курія щорічно створювала уніфікаційні ради, покликані приймати рішення в спірних теоретичних питаннях та забезпечувати уніфіковане застосування норм права[641].

За судовою ієрархією під Курією перебували апеляційні суди (угор. itelötäbla), нижче рівнем розташувалися трибунали (угор. törvenyszek), а базовим рівнем були районні суди (угор. jarasbirósag). Апеляційні суди у кримінальних та цивільних справах діяли винятково як апеляційні інстанції другого або третього рівнів. Судді працювали у палатах із трьох або п’яти осіб. Їхні рішення підлягали оскарженню в Курії. До 1890 р. в Угорському королівстві діяли лише два таких апеляційні суди — в Будапешті та у Марошвашархей (сучасна румунська назва — Тіргу-Муреш). Згідно із судовою реформою 1880 р. було утворено 11 таких судів. Комітатські трибунали були прикріплені до одного з апеляційних судів. На закарпатських землях Маромурешський і Сатмарський комітатські трибунали належали до Дебреценського суду, а Берегський та Унгський — відповідно до апеляційного суду в місті Кошшо (сучасна словацька назва — Кошице)[642].

У державі під юрисдикцією 67 комітатських трибуналів діяли 384 районних суди[643]. Трибунали здебільшого перебували в комітатських центрах, але були й винятки. Районні суди приймали рішення в незначних цивільних і кримінальних справах. У таких судах районні судді здійснювали судочинство одноосібно.

Нові засади організації адвокатської діяльності було закріплено в 34-му Законі 1874 р. Професія адвоката мала бути незалежною, автономною та вільною. Адвокатами могли бути угорські піддані, які отримали диплом у галузі права і вступили до будь-якої адвокатської асоціації (палати).

Найважливішим елементом 34-го Закону 1874 року було утворення палати адвокатів (угор. ügyvedi kamaräk). Умовою цього була належність до її складу не менше тридцяти адвокатів, а територія дії мала збігатися з межами юрисдикції королівських трибуналів. Міністр юстиції визначав лише кількість, територію дії та місце розташування центрів адвокатських палат, а в іншому палати були незалежні від уряду, судів та інших державних органів.

Вже у грудні 1874 р. було засновано Угорську адвокатську палату, а наступного року — 28 регіональних адвокатських палат, які об’єднували 4371 юриста. До завдань палат належали підтримка авторитету адвокатської спільноти, захист прав адвокатів та контроль виконання ними своїх професійних обов’язків. Палати були наділені правом накладати дисциплінарні стягнення, а також могли встановлювати членські внески. Членство в палаті стало обов’язковою умовою зайняття адвокатською діяльністю.