Розділ 8 Судова влада на українських землях Австрії та Австро-Угорщини

Правила адвокатської діяльності, закладені в 34-му Законі 1874 р., практично залишилися незмінними до завершення Другої світової війни, а окремі її принципові положення, особливо щодо колегіального професійного адвокатського самоврядування, є чинними й нині[644].

Процес лібералізації угорського права, що відбувся наприкінці XIX ст., позитивно вплинув і на судову владу. Закон про цивільний шлюб (31-й Закон 1894 р.) вилучив шлюборозлучні процеси з компетенції церковних судів і передав їх під юрисдикцію державних судів. До подібних змін можна віднести відновлення 1897 р. судів присяжних, а також організацію спеціальних судів. Прогресивними правовими інститутами стали створені 1896 р. Адміністративний суд, Відомчий і Біржовий суди.

Цікаво складалася ситуація навколо питання про суд присяжних. Ідея запровадження цього інституту дебатувалася вже на початку 1840-х років. Більше того, в середовищі угорських якобінців були юристи, які вважали доцільним його впровадження. Суди присяжних уперше з’являються в Угорщині відповідно до 18-го Закону 1848 р., але діяли вони тільки в питаннях правопорушень у сфері преси. Порушувалося також питання про запровадження присяжного судочинства в кримінальному провадженні, але такі пропозиції були відхилені[645].

У 1852 р. з посиленням неоабсолютизму суд присяжних було скасовано. Проте 1867 р. міністр юстиції розпорядився, щоби справи про злочини, вчинені у сфері преси, знову розглядалися судами присяжних. Але це розпорядження не поширювалося на всю територію держави, зокрема, воно не стосувалося Фіуме (сучасна назва — Рєека) та прикордонних регіонів. Також було вчергове, з посиланням на складні етнічні відносини в державі, відхилено ідею поширення присяжного судочинства на кримінальні справи[646].

Зрештою, суд присяжних із широкою компетенцією був упроваджений в Угорщині 33-м Законом 1897 р. Суди присяжних створювалися лише при трибуналах і тільки із санкції міністра юстиції, який міг, якщо вважав це необхідним, і припинити їхню діяльність. Суд присяжних діяв не постійно, а залежно від кількості справ упродовж року декілька разів проводив пленарні засідання. Крім злочинів у сфері преси, до повноважень суду присяжних належав розгляд справ про злочини, що передбачали смертну кару, а також про кримінальні та політичні злодіяння, які каралися каторгою строком не менше як 5 років, а саме: справи про образу короля, державну зраду, повстання, умисне вбивство, підпал, пограбування та ін. У судах присяжних 12 непрофесійних присяжних засідателів виносили вердикт про винуватість чи невинуватість і кваліфікацію злочину, а рішення про міру покарання приймала колегія з трьох суддів[647].

Присяжні підбиралися за статевим, мовним, майновим, освітнім та віковим критеріями. Так, присяжним могла бути лише особа чоловічої статі, віком старше 26 років, яка сплачувала податок не менше 20 крон, мала середню освіту або вищу професійну кваліфікацію. Присяжний мусив володіти угорською мовою (в Фіуме — також італійською мовою). Майновий ценз не стосувався представників інтелігенції, які мали середню або вищу освіту[648].

Судочинство присяжних діяло в буржуазній Угорщині відносно недовго. У 1913 р. було значно звужено повноваження суду присяжних щодо розгляду справ про політичні злочини, а також посилено керівництво ними з боку професійного судді. З початком війни угорський уряд скористався своєю надзвичайною владою і зовсім припинив діяльність судів присяжних, що перебували поблизу кордону або на «небезпечних» за національним складом територіях[649]. Отже, функціонування судів присяжних у Закарпатті було припинено в 1914 р. А в 1919 р. розпорядженням прем’єр-міністра № 6899/1919 було призупинено здійснення присяжного судочинства на всій території Угорщини.

Цікавою видалася доля адміністративного судочинства. Вже у 1848 р. задумувалися над встановленням судового контролю над адміністраціями, але тоді не вдалося це зреалізувати. Після австрійсько-угорського примирення в принципі відкрилася нагода для цього. Проте панівні політичні сили тих часів були заінтересовані в існуванні сильної адміністративної влади, яка була би здатна забезпечити єдність і ефективність держави, більше, ніж в обмеженні цієї влади судовим контролем. Тому ідея відокремленого адміністративного суду просувалася вельми повільно. Зрештою, лише 26-м Законом 1896 р. був утворений адміністративний суд, який здійснював свою діяльність у двох відділах, а саме: загальноадміністративному та фінансовому. Фінансовий відділ приймав рішення у справах, пов’язаних з податками та зборами. До відання загальноадміністративного підрозділу належав розгляд практично всіх справ, які подавалися на рішення органів самоврядування та органів державної влади. В цьому суді судочинство здійснювалося колегіями з п’яти осіб, які складалися частково із суддів, частково — із фахівців з питань адміністрації та фінансів[650].

Разом із тим слід зазначити, що фінансово-адміністративне судочинство існувало й до того, оскільки 43-м Законом 1883 р. замість архаїчного суду таверніка було створено одноступеневе фінансове суддівство, рішення якого, на відміну від австрійської моделі, були остаточними[651]. Утворення цього суду вважалось важливою віхою на шляху розбудови угорської правової держави. Адже цей закон уперше надав можливість особі подати скаргу або позов супроти органу публічної влади[652]. Згодом цей судовий орган улився в систему адміністративних судів. Відокремлена форма адміністративного судочинства стала важливим чинником угорської судової системи.

В законі детально окреслювалося коло справ, що належали до компетенції Адміністративного суду. Крім того, на підставі розпорядження Ради Міністрів повноваження Адміністративного суду поширювалися на спірні питання — з приводу міністерських та інших обов’язкових розпоряджень, про законність яких він мав виносити остаточне рішення. А відповідно до 70-го Закону 1907 р. Адміністративний суд здійснював розгляд справ про розпорядження міністерств чи інших органів виконавчої влади або заходи, що обмежували права органів місцевого самоврядування. Підставою відкриття адміністративного провадження була скарга про те, що орган влади чи посадова особа, користуючись адміністративною владою, порушує законні права органів самоврядування, нехтуючи законом або нормативно-правовими актами. Цей закон, прийнятий коаліційним урядом, передав у відання Адміністративного суду і спори про те, чи мав певний вищий орган законне право скасувати рішення органів місцевого самоврядування або вирішувати замість них, вимагати внесення поправок і змін в обов’язкові розпорядження, а також самостійно виконувати закони чи розпорядження замість органів місцевого самоврядування. Оскільки такі зловживання траплялися досить часто, закон надавав органам місцевого самоврядування право адміністративної судової скарги (так звані гарантійні скарги). Гарантійна скарга подавалася за рішенням більшості членів муніципального комітету[653].

У практиці адміністративних органів, як, утім, і багатьох судів, навіть якщо їхня компетенція чітко визначалася законом, часто траплялося, що за право вирішення однієї і тієї ж справи змагалось одразу кілька органів і судів або, навпаки, жоден із них не визнавав її «своєю». Якщо спір виникав між адміністративними установами або загальними судами, то конфлікт вирішував їхній вищий орган (суд). Змішані відомчі спори між державними органами та судами 4-й Закон 1869 р. відніс до відання уряду. Але оскільки уряд вважав це завдання для себе занадто обтяжливим, та й справді не мав можливості виконувати його ефективно, то 61-м Законом 1907 р. був заснований Суд підвідомчості (або суд компетенції, угор. Hataskori Birosag), покликаний вирішувати спори між загальними судами та Адміністративним судом, а також між цими судами та органами виконавчої влади. Суд підвідомчості приймав рішення колегіями у складі семи суддів із числа суддів Курії та Адміністративного суду.

Внаслідок відокремлення судочинства від адміністративного управління сформувалася система державних судових органів (загальні суди), основне місце в якій займали окружні суди, трибунали, апеляційні суди та Курія, що розглядали як цивільні, так і кримінальні, справи. Окружні суди завжди були судами першої інстанції, трибунали — першої чи другої інстанції, апеляційні суди та Курія — тільки судами другої інстанції. Юрисдикція окружних судів поширювалася на один або два округи, повноваження трибуналів — як правило, на один комітат, апеляційних судів — на кілька комітатів, а Курії (розташовувалася в Будапешті) — на територію всієї країни.

Як уже згадувалося, до юрисдикції загальних судів належали цивільні й кримінальні справи. Виняток становив Будапешт, де цивільний і кримінальний трибунали діяли окремо (будапештський кримінальний трибунал був заснований 14-м Законом 1895 р., а 1 січня 1915 р., одночасно з набуттям чинності цивільно-процесуальним кодексом, до його складу були включені торговельний і вексельний трибунали).

Насамкінець слід згадати про деякі спеціальні суди тих часів. Виникнення частини з них безпосередньо було пов’язане з буржуазно-капіталістичним розвитком. Типовими спеціальними судами були утворений 1864 р. Біржовий суд та утворений 1895 р. Патентний суд[654].

Біржовий суд не був державним судовим органом, а мав статус органу Будапештської товарної і фондової біржі. Його компетенція і процесуальні аспекти діяльності регулювалися 59-м Законом 1881 р., 54-м Законом 1912 р., а також звичаями біржі.

У завдання Патентного суду входили визнання та реєстрація в спеціальній відомості патентів на день винаходу. Судді Патентного суду мали інженерну освіту. Суд забезпечував монопольне право розпорядження патентами, що сприяло розвитку економіки.

Ще раніше було засновано спеціальні вексельні суди. Так, 1840 р. було прийнято закон про векселі, яким вексель визнано юридичним інститутом, а для розгляду справ, пов’язаних з порушенням приписів цього закону, створено вексельні суди. Апеляційною інстанцією став Пештський вищий вексельний суд як третя палата при Королівській Курії. При розгляді справ у вексельних судах засідателями були торговці, без жодних умов щодо їхнього походження.

16-м Законом 1909 р. в Угорщині був створений суд головного мажордома (угор. Foudvarnagyi Birosag), до компетенції якого належали справи королівської сім’ї і персон, наближених до двору. Спочатку справи цих осіб розглядалися у Відні старшим мажордомом (маршалом). В Угорщині ж суд головного мажордома засновувався спеціально для ерцгерцогів Габсбурзьких і Лотаринзьких. Унаслідок утворення цього суду зберігався особливий привілейований статус членів королівської сім’ї, а також порушувався конституційний принцип рівності всіх перед законом.

Справи військовослужбовців ще в часи абсолютизму розглядали спеціальні військові суди. У 1854 р., в період неоабсолютизму, були створені військові суди, система яких збереглася для армії і після укладення Австро-Угорської угоди 1867 р. 33-м Законом 1912 р. для хонведів (угорських військових, угор. honved — захисник Батьківщини) засновувалися особливі хонведські дивізійні суди, що складалися з голови, члена суду (обидва офіцери) і військового судді, юриста за освітою, який вів процес. Апеляції на рішення цих судів розглядав вищий хонведський трибунал.

Судочинство у справах про виборчі зловживання було поділено між відповідним комітетом парламенту й Курією. Так, відповідно до 5-го Закону 1848 р. справи про порушення виборчого права належали до компетенції палати представників. Оскільки ж правлячу партію завжди можна було звинуватити в упередженості, коли справа стосувалася мандатів її членів, то після укладення Австро-Угорської угоди 1867 р. Державні збори вирішили змінити організацію судочинства з питань виборчого права. 33-й Закон 1874 р. відніс розгляд справ про вибори до повноважень Курії, однак де-факто це відбулося аж після прийняття 15-го Закону 1899 р. Для остаточного рішення в Курію направляли лише ті види справ, які були перераховані безпосередньо у законі. В інших випадках, як і раніше, ці справи вирішували Державні збори. Така система проіснувала аж до розпаду Австро-Угорщини. Здійснення Курією судочинства у справах про вибори відбувалося досить тривало та складно. Вдаючись до формальних приводів, Курія мала можливість ухилятися від винесення рішення по суті, коли це загрожувало небажаними для уряду наслідками[655].