Розділ 8 Судова влада на українських землях Австрії та Австро-Угорщини

Прихід до влади Йосипа II ознаменувався прийняттям загальної ординації судової 1781 р. Окрім іншого, цей акт створив правові підстави для заснування адвокатури. Від претендента на зайняття адвокатською діяльністю вимагалися: наявність вищої юридичної освіти, ступінь доктора права, проходження практики в адвоката без зазначення строку та складання непростих іспитів. Також він мусив мати незаплямовану репутацію, зокрема відсутність боргів і зразкову поведінку в приватному житті.

А від 1784 р. розпочалася багатоаспектна судова реформа. Судові функції були оголошені виключною прерогативою держави. Обмежувалася сеньйоральна сваволя відносно селян. В усій державі створювалась єдина система судових органів і запроваджувалась єдина німецька мова діловодства. Суд відділявся від адміністрації, кримінальне судочинство — від цивільного.

На першому етапі реформи в Галичині було скасовано шляхетські земські та гродські суди й Королівський трибунал. Проте нова судова система зберігала становий характер. Так, на підставі імператорського декрету від 1 січня 1784 р. замість давніх судів земських і гродських був створений у Львові суд першої інстанції — земський суд (Landesgericht), за яким згодом закріпилася назва «шляхетський суд» (Forum Nobilium). Спочатку його компетенція поширювалася на всю Галичину та Буковину. Для розгляду справ Буковинського дворянства він був навіть посилений чиновниками, які знали румунську мову. Згодом, 1787 р., такі суди були створені ще в Тарнові (його юрисдикція поширювалася на Західну Галичину) та Станіславові. Суд у Станіславові поширював свою компетенцію і на Буковину, поки 1804 р. в Чернівцях не був утворений свій шляхетський суд. Для земель Західної Галичини в 1796–1809 рр. діяли також шляхетські суди в Кракові та Любліні.

Шляхетський суд складався з голови, віце-голови та 6-15 суддів або радників, яких призначав імператор. У його штаті було також чимало секретарів, протоколістів, реєстраторів, канцеляристів, судових виконавців та інших судових чиновників. Спочатку суддею шляхетського суду міг бути лише шляхтич. Згодом австрійський уряд з метою зміцнення абсолютизму став призначати суддями й більш залежних від влади осіб нешляхетського стану.

Шляхетські суди розглядали справи шляхти та вищого духовенства (зокрема й нешляхетського походження), а також власників занесених у табулу маєтків, деяких колективних суб’єктів (вільних королівських міст, фундацій, монастирів, капітулів тощо), дворян іноземного походження, нагороджених орденами осіб нешляхетського походження, підданих Туреччини та ін. Крім того, до їхньої компетенції належали справи окремих привілейованих нешляхетських установ, зокрема Віденської торгової палати, Австрійського банку, страхового товариства[597].

З фіскальних і «табулярних» питань шляхетський суд у Львові поширював свою юрисдикцію на всю територію Галичини та Буковини, оскільки йому була перепідпорядкована Крайова (Галицька) табула. Кілька тисяч актових книг старопольських судів були звезені у Львів і приєднані до табули як особливий відділ, який згодом утворив так званий Бернардинський архів (актові книги зберігалися в бібліотеці Бернардинського монастиря). У крайову табулу з усієї Галичини надходили документи, які підтверджували права власності на нерухоме майно. У Львові була своя окрема міська табула, заснована 1792 р., яка приєдналася до крайової табули лише 1860 р. Крайова табула проіснувала до 1896 р., коли її функції та архів перейшли до Управління з ведення земельного кадастру при Крайовому суді[598].

Для духовенства існували особливі єпископські суди у Львові, Перемишлі та Кракові. Їхня компетенція не була чітко визначена. До 1784 р. компетенція єпископських судів поширювалась і на кримінальні справи духовних осіб, а надалі була обмежена лише духовними справами. Духовні особи, які вчинили злочин, тепер позбавлялися сану духовним судом і передавалися державному суду. Якщо рішення духовного суду хоча б найменшою мірою стосувалося світських справ, про нього необхідно було повідомити органи державної влади. Обмеження юрисдикції духовних судів було спричинено як боротьбою з клерикалізмом, так і намаганням зміцнити імперську владу.

Для міщан діяли магістратські суди в містах Галичини, які користувалися магдебурзьким правом. Суд ради міста (judicium сопsulare) розглядав цивільні справи, війтівський суд (judicium advocatiale-scabinale — війтівсько-лавничий, або магдебурзький суд) розглядав кримінальні справи, а також спори про спадщину, земельні спори тощо. У великих містах магістрати делегували судові функції спеціалізованим установам — судовим сенатам. Зокрема, у Львові було аж три сенати: цивільний, кримінальний і політичний. А у невеликих містах здійснення правосуддя доручалося юстиціаріям[599].

На селі діяли домініальні суди, за якими, однак, існував державний контроль, що дедалі посилювався. Якщо власник домінії не мав належної кваліфікації для відправлення правосуддя, він мусив доручити його здійснення юстиціарію або визначеному місцевою владою чиновнику — мандатору.

Згідно з циркуляром Галицького губернатора від 12 квітня 1787 р. до юрисдикції домініальних судів належали всі господарські справи, судові кримінальні справи й політичні злочини. Між домініями (володіннями великих землевласників) і судами встановлювалася залежність останніх і нагляд перших. Домінії передавали вирішення спірних справ судам, але разом з тим залишали за собою право впливати на їх вирішення.

У 1787 р. розпочався другий етап судової реформи, який полягав у запровадженні загального для всіх станів кримінального судочинства. В Галичині, зокрема, було засновано 19 кримінальних судів. Ними стали кримінальні сенати 13 великих міст та 6 спеціально створених судів[600]. У Буковині кримінальний суд, компетенція якого поширювалася на всю територію краю, було створено в Сереті. Найважливіші справи розглядав кримінальний сенат у Львові. Згодом, у 1818 р., кількість кримінальних судів було зменшено до шести.

Крім того, дрібні кримінальні справи розглядали домініальний суд, громадський суд і суд поліцейського судді. Останньому підлягали справи з можливим покаранням до 6 місяців ув’язнення.

Як вищу судову інстанцію для Галичини та Буковини замість Королівського трибуналу в 1784 р. у Львові було засновано Апеляційний суд, який складався з президії, цивільного сенату і кримінального сенату[601]. Судовий нагляд над судами краю продовжувала здійснювати Верховна судова палата у Відні[602], в якій 1814 р. галицький сенат було об’єднано з чеським сенатом.

Поступово розвивалася адвокатура, яка перебувала під жорстким контролем держави. Так, 1802 р. для кандидатів до адвокатури було введено нову вимогу: після проходження стажування в адвоката кандидат мав ще отримати від імператора дозвіл на складання адвокатського іспиту. В 1826 р. було встановлено, що адвокат допускається до виконання своїх обов’язків лише після прийняття рішення про це міністром юстиції[603]. Це сприяло різним зловживанням з боку влади. Окремі апліканти після проходження стажування багато років очікували номінації, а інші її так і не отримали[604].

Чергові зміни в судівництві відбулися після революційних подій 1848 р. У 1849 р. імператор ухвалив «Положення про суди», згідно з яким судова влада відокремлювалася від законодавчої та виконавчої і оголошувалася незалежною. Верховна судова влада, зокрема щодо права помилування, пом’якшення покарання або звільнення від судового переслідування тощо, належала імператору, всі суди мали діяти від його імені. Було скасовано домініальні суди, які діяли від імені окремих феодалів, та «самоврядні» міські суди. Станові суди замінили єдиною системою державних судів, оголосивши їх рівними, гласними, незалежними від адміністрації, об’єктивними та професійними. На цих засадах запроваджувалися замість колишніх шляхетських судів повітові одноосібні суди, повітові колегіальні суди та крайові суди.

Відповідно до згаданого положення Галичина та Буковина були поділені на судові повіти, в яких створювалися повітові одноосібні суди (Bezirksgerichte). Адміністративно-територіальний поділ не збігався з судово-адміністративним, тому в адміністративному повіті (старостві) було кілька судових повітів.

Іншою категорією судів першої інстанції були повітові колегіальні суди (Bezirkskollegialgerichte). Вони створювалися в кожному повіті й колегіально (не менше трьох повітових суддів) розглядали найважливіші кримінальні справи, які не були підсудні одноосібному повітовому суду.

Третьою групою нижчих судів були крайові суди (Landesgerichte), повноваження яких поширювалися на ряд повітів і навіть на сусідні землі. На території Галичини та Буковини було створено 9 крайових судів. Після 1853 р. їх кількість зросла до 17. Таким чином, територіальна юрисдикція крайового суду не збігалася з межами краю, а охоплювала значно меншу територію.

Очолював крайовий суд президент. До його складу входили президенти сенатів (колегій), радники та технічні працівники.

Цивільні справи у крайових судах розглядала колегія з трьох суддів, а кримінальні — з чотирьох. До компетенції цих судів належали цивільні справи з ціною позову понад 1000 крон, а також сімейні спори, опікунські справи, справи про визнання померлими, погашення та знищення боргових документів, встановлення прав, усиновлення й спадкування за заповітом. В особливих сенатах розглядалися торговельні та вексельні спори, а також справи гірничої промисловості, коли не було спеціальних торгових гірських судів. Суди також розглядали кримінальні справи з можливою санкцією понад 5 років позбавлення волі, а також справи політичні та про порушення законодавства про друк. Кримінальні справи розглядалися за участю колегії присяжних із 12 осіб, які виносили вердикт про винуватість чи невинуватість. Натомість судді визначали захід покарання. Крайові суди були апеляційною інстанцією для одноосібних повітових судів і колегіальних повітових судів.