Розділ 8 Судова влада на українських землях Австрії та Австро-Угорщини

Окремо слід згадати про інститут мирових судів і сільське (громадське) судочинство. Мирових суддів призначав міністр юстиції з числа осіб, які мали вищу юридичну освіту[656].

13-й Закон 1876 р. передбачив, що «для вирішення спорів між господарем і слугою (наймитом), а також польовими працівниками або поденниками, так само, як і для законного заходу в разі порушення закону», органом першої інстанції є: в комітатах — солгабіро, а в містах — начальник поліції. 45-й Закон 1907 р. змінив це положення таким чином, що зазначені спори у великих і малих селах вирішував головний окружний начальник, у містах — начальник поліції або призначений радою чиновник, у столиці — районний керівник у відповідних районах. Касаційною інстанцією в комітатах був піджупан, у містах із правом муніципалітету і в столиці — міська рада. У третій інстанції такі справи розглядав міністр землеробства. Покладаючи розгляд подібних справ на солгабіро і вилучаючи їх з юрисдикції загальних судів, Угорщина порушувала принцип рівності громадян перед законом, надаючи земельній аристократії певні переваги[657].

Організація і повноваження сільських судів визначалися законами про цивільне судочинство (31-й Закон 1871р., 22-й Закон 1877 р., 1-й Закон 1911 р.). До складу сільського суду входили староста (в поселеннях міського типу — спеціально призначений чиновник) і один-два члени сільського керівництва. Сільські суди здійснювали судочинство у цивільних справах з невеликою сумою позову, а їх компетенція у кримінальних справах поширювалася лише на справи прислуги (45-й Закон 1907 р.) і польові шкоди (47-й Закон 1907 р.).

Певними судовими повноваженнями були наділені й піклувальні служби. В ті часи також була можливість здійснення арбітражного судочинства. Слід згадати ще про консульське судочинство, яке здійснювали консульські заклади над підданими кайзера та короля. Апеляційною інстанцією цієї системи був утворений в Константинополі вищий консульський трибунал, який складався в рівних частинах з австрійських та угорських консулів-суддів.

Існував також спеціальний кримінальний суд Пештського університету для розгляду справ про вчинення студентами кримінальних діянь[658].

В особливому порядку розглядалися справи про адміністративні проступки. Згідно з Угорським кримінальним кодексом про проступки (40-й Закон 1879 р.) адміністративні правопорушення могли визначатися міністерським розпорядженням або обов’язковими постановами органів місцевого самоврядування. Органи виконавчої влади намагалися утримати такі справи у своїй компетенції.

У містах справи про проступки вирішував начальник поліції й інші міські органи, а в селах — головний окружний начальник. Органом другої інстанції в комітатах був піджупан, у містах із правом муніципалітету — міська рада. Зі скаргою на їхні рішення можна було звернутися до міністра внутрішніх справ, а в окремих випадках — до галузевих міністрів (§ 13 20-го Закону 1901 р.). Лише деякі види проступків належали до компетенції окружних судів.

За майже півтора століття перебування Галичини та Буковини під австрійською владою відбулося чимало історичних подій. Габсбурги наполегливо втримували свою зібрану «по клаптиках» імперію, воювали із сусідами, придушували національні рухи й народні повстання, балансували між парламентаризмом і абсолютизмом, пережили «весну народів» і трансформацію імперії в двоєдину конституційну монархію.

В розвитку судівництва на українських землях можна вирізнити періоди: перевлаштування колишніх станових судів на загальноімперський кшталт із поступовим обмеженням компетенції шляхетських, магістратських і домініальних судів та заснування адвокатури (до 1848 р.); післяреволюційних реформ і контрреформ, узагальненим підсумком яких стало створення системи всестанових судів, апробація суду присяжних, запровадження прокуратури й перетворення адвокатури на авторитетну корпорацію (1848–1867 рр.); формування судівництва конституційної монархії з притаманними йому відносно незалежною від адміністрації, хоча й підлеглою імператору, судовою владою і демократичними принципами судочинства (1867–1918 рр.).

До беззаперечних досягнень австрійського судівництва можна віднести: визначення єдиної системи загальних судів, їхніх організаційних основ, внутрішньої структури, компетенції; формування професійних вимог до кандидатів у судді та встановлення порядку призначення на суддівські посади; запровадження єдиних вимог перегляду судових рішень; упровадження суддівського самоврядування; утвердження принципів участі громадського чинника у діяльності судів.

Особливо слід відзначити появу в Австрії одних із перших в історії людства судів публічного права, зародження конституційної та адміністративної юстиції.

Значним доробком австрійських учених-цивілістів став новий цивільний процесуальний кодекс 1873 р., згідно з яким запроваджувався єдиний цивільний процес на всій території Австрії. Однак кодекс мав певні прогалини й суперечності, що ускладнювали його застосування в практичній діяльності. Позначилися також тяжіння до звичних форм у судовій практиці та стійкість традицій. Найважливішою проблемою в цивільному судочинстві у Галичині була тяганина, повільність у розв’язанні цивільних справ, що зумовлювалося низкою причин, пов’язаних зі зростанням кількості цивільних спорів, недостатньою професійною підготовкою суддів та їхньою недостатньою чисельністю, значним перевантаженням суддів, недосконалою організацією роботи цивільних відділів судів. Цивільне судочинство було занадто дорогим унаслідок високих судових витрат, обов’язковості адвокатського захисту, а також затяжного характеру процесу. Зроблені на початку 90-х рр. XIX ст. спроби усунути недоліки у цивільному процесі здебільшого зводилися до обмеження можливостей використання апеляційного перегляду, що робило цивільне судочинство менш доступним для незаможних груп українського населення — відтак їхні інтереси залишалися без надійного правового захисту.

До уніфікації кримінального права і процесу визначальними факторами були чинність різних систем кримінального законодавства й особливості кримінальної ситуації на різних територіях Австро-Угорщини. Згодом, попри загальну гуманізацію кримінально-правових норм і запровадження суду присяжних та інших прогресивних процесуальних принципів та інститутів, кримінальне матеріальне і процесуальне право мало доволі суперечливий характер.

Зрештою, за умов імперського режиму і відмови від принципу поділу влади прогресивні починання у сфері судівництва значною мірою були знецінені, а судова влада залишилася підконтрольною і підзвітною політичній верхівці, тобто імператорському двору.

Зокрема, хоча й було проголошено принцип суддівської незалежності, цей принцип мав певні політичні та ідеологічні межі. Формуючи штат суддів, австрійська влада зважала передусім не стільки на їхній професіоналізм, скільки на політичну благонадійність, національність. Існували й інші обмеження щодо добору складу суддів (наприклад, суддею не могла бути жінка).

Характерною рисою функціонування австрійської судової системи і судочинства була фактична правова нерівність, незахищеність українців та інших національних меншин. Великодержавна політика австрійської влади, спрямована на ствердження панування «титульної» нації та поступову денаціоналізацію і полонізацію українців, знайшла вияв, зокрема, в законі від 1 жовтня 1869 р., який значно обмежував використання української мови в судочинстві у Східній Галичині, а також в усуненні суддів-українців із суддівських посад. Це позбавляло українське населення належного захисту своїх прав у всіх сферах життя, які підлягали правовому врегулюванню.

В Угорському королівстві судівництво розвивалося автономно від австрійського, але зі схожими історичними закономірностями й тенденціями. В умовах станово-представницької монархії дещо послаблювався вплив на судочинство власне королівського двору, але загалом аж до другої половини XIX ст. суд був невіддільним від станової дворянської адміністрації. «Весна народів» і революційне законодавство, що її супроводжувало, підірвали основи феодальної державної, зокрема судової, системи Угорщини. Але подальша політична перемога контрреволюції та утвердження австрійського неоабсолютизму майже на два десятиліття загальмували радикальні буржуазні перетворення. Навіть після проголошення конституційної монархії і започаткування на підставі 4-го Закону 1869 р. незалежності суддів залишалося чимало рудиментів старого феодального судівництва. Водночас дуже важко приживалися паростки нового — суди присяжних і адміністративна юстиція.

Важливо підкреслити, що українське Закарпаття за всі часи перебування під владою Угорського королівства не становило окремої адміністративно-територіальної одиниці. Короткочасне існування в 1849–1867 рр. Руського дистрикту відбувалося проти волі угорських панівних кіл і було винятком, який лише підкреслив загальну тенденцію до асиміляції українського населення. Звісно, не було й

мови про якісь привілеї або спеціальні гарантії прав для українців. Годі було й сподіватися на національні судові органи, де б уживалася українська мова. Соціальне гноблення поєднувалося з національними утисками. На теоретичному рівні насаджувалася концепція «єдиної політичної угорської нації». Всі етнонаціональні відмінності при цьому зводилися лише до мовного чинника. Проте й за таких умов закарпатська земля дала світу визначних юристів-просвітників — Михайла Балудянського (Балуг’янського), Петра Лодія і Василя Кукольника, які згодом внесли неоціненний вклад у розвиток юридичної науки та освіти в Росії та Україні.