Розділ 8 Судова влада на українських землях Австрії та Австро-Угорщини

11 вересня 1849 р. імператор Франц-Йосип І видав патент про вибори присяжних судів. Контроль за виконанням цього закону було покладено на міністра внутрішніх справ і міністра юстиції.

Найвищою судовою інстанцією для всієї держави замість Верховної судової палати став Верховний судовий і касаційний трибунал у Відні, створений 1850 р.

Важливою віхою в розвитку адвокатури було затвердження тимчасового положення про адвокатський порядок від 1849 р. Положення регулювало утворення адвокатських палат як органів самоврядування адвокатури; порядок розгляду справ про дисциплінарні проступки адвокатів; порядок відсторонення адвоката від виконання ним його функцій тощо. Тимчасове положення підтверджувало попередні вимоги до кандидатів до адвокатури (наявність австрійського громадянства, незаплямованої репутації, вищої юридичної освіти, складення адвокатського іспиту, проходження в суді чи прокуратурі практики протягом трьох років за наявності ступеня доктора права чи п’яти років без такого ступеня). Особа, яка двічі не змогла скласти адвокатський іспит, до третьої спроби не допускалася. Це тимчасове положення діяло фактично до кінця існування Австро-Угорської монархії.

Вже 1849 р. було створено Львівську палату адвокатів. Адвокатські палати були створені також у Перемишлі, Тернополі, Самборі, Золочеві та Станіславові. Попервах ці палати налічували невелику кількість адвокатів. Приміром, у 1869 р. Тернопільська палата, що охоплювала також територію Чортківського округу, мала всього 16 адвокатів, а Самбірська палата в 1868 р. — 6 адвокатів. Згодом усі невеликі адвокатські палати об’єдналися зі Львівською палатою.

Органами адвокатського самоврядування були адвокатські Ради. На загальних зборах адвокатів, що за звичаєм проводилися в приміщенні Львівської міської ратуші, обиралися: президент палати — строком на три роки; віце-президент — на такий самий строк; прокурор палати; три заступники прокурора; президент дисциплінарної ради; члени відділу палати в кількості 13 осіб; 7 заступників членів відділу палати; 2 заступники членів дисциплінарної ради; 18 екзаменаторів для прийняття адвокатських іспитів; 15 екзаменаторів для участі у прийнятті іспитів у кандидатів у судді; голова ініціативної комісії; віце-голова цієї комісії; 10 членів ініціативної комісії; ревізійна комісія з трьох осіб; ревізійна комісія для фонду соціальної підтримки й страхування адвокатів із трьох осіб; ревізійна комісія для фонду матеріальної допомоги сиротам і вдовам адвокатів ім. Е. Камінського — з голови і чотирьох членів комісії.

Після згасання революції 1848 р. в Австрії у системі судових органів на підставі імператорських патентів 1852–1853 рр. відбулися зміни, які свідчили про часткову відмову від буржуазно-демократичних принципів судочинства та про повернення до старої феодальної системи. «Контрреформи» запроваджувалися поетапно в різних регіонах імперії, і в Галичині та Буковині почалися, так би мовити, у другу чергу.

Насамперед австрійський уряд відмовився від принципу відокремлення судочинства від адміністрації в нижній ланці судової системи. Одноосібні повітові суди були об’єднані 1855 р. зі створеними в цей період повітовими управліннями (Bezirksamt), в яких зазвичай був спеціальний чиновник із судових справ. Повітове управління розглядало цивільні справи, які не входили в компетенцію спеціального судового органу першої інстанції. З кримінальних справ йому, як і раніше, були підсудні справи про так звані проступки. У 1854–1855 рр. в Галичині та Буковині були також скасовані повітові колегіальні суди.

Єдиними колегіальними судами першої інстанції залишилися крайові суди (Landesgerichte), які тепер усі, за винятком Львівського та Краківського, стали називатися окружними (Kreisgericht). Їхня компетенція з цивільних справ не змінилася. Водночас згідно з новим реакційним кримінально-процесуальним законодавством було скасовано суд присяжних.

Львівський та Краківський крайові суди мали виключну компетенцію щодо розгляду справ про найважливіші революційні виступи, чим головним чином вони й відрізнялися від окружних судів.

Львівський крайовий суд складався з двох основних структурних підрозділів із розгляду цивільних і кримінальних справ. Після судових реформ другої половини XIX ст. до нього була приєднана крайова табула та спеціальні присяжні — оцінювачі майна, землеміри, а також сенат з торгових справ[605]. Окрім того, до його структури і штату входили управління цивільно-судових депозитів, судова канцелярія, управління ґрунтових книг, управління в’язниць, санітарна служба, священики, судові перекладачі, експерти-хіміки люстратори, землеміри, оцінювачі земських маєтків і будівель, експерти у справах друку і видавництва, нотаріальна палата у Львові, палата адвокатів у Львові тощо.

Інші окружні суди в Галичині та крайовий суд у Чернівцях нічим істотним від Львівського крайового суду не відрізнялися, але могли мати спеціалізацію щодо окремих категорій справ. Наприклад, окружний суд у Самборі поширював свою юрисдикцію щодо «гірських» справ на Самбірську, Сяноцьку, Перемишльську, Стрийську, Львівську та Жовківську округи. При цьому суді, зокрема, були оцінювачі гірських промислів, оцінювачі галантерейних та «нюрнберзьких» товарів, оцінювачі столярних виробів. В інших окружних судах іноді були інші оцінювачі (швейних виробів, напоїв тощо). У такому приблизно вигляді крайові та окружні суди проіснували до їх ліквідації в 1918 р.

Що ж до судів вищих інстанцій, то згідно з Положенням про суд 1849 р. у Львові замість Апеляційного суду 23 лютого 1855 р. було засновано Вищий крайовий суд (Oberlandesgericht) на чолі з президентом, компетенція якого поширювалася на Східну Галичину та Буковину, незважаючи на те, що остання становила окремий коронний край[606]. Такий самий Вищий крайовий суд існував у Кракові для Західної Галичини.

У віданні Вищого крайового суду у Львові перебували всі крайові та окружні суди на території Східної Галичини та Буковини. Він складався з п’яти структурних частин — президії (президійного відділу), цивільного сенату, кримінального сенату, дисциплінарного сенату для суддів-нотаріусів, дисциплінарної комісії для службовців суду і тюремної охорони. Крім того, існували рахунковий відділ і канцелярія.

Як суд другої і третьої інстанції Вищий крайовий суд розглядав цивільні справи, які спочатку розглядав крайовий суд, а також справи, що розглядали повітові, а згодом крайові або окружні суди. Однак подавати до нього скарги на вироки судів нижчого рівня у кримінальних справах було не можна, оскільки ці вироки виносилися судами присяжних.

У період «контрреформ» 1852–1853 рр. там, де існували крайові суди, було запроваджено так звані повітові міські делегатські суди (Stadtisch-delegirte Bezirksgerichte). їм доручався розгляд цивільних справ другорядного значення. Ці суди не мали власного штату й обслуговувалися суддями та персоналом крайових судів.

Найвищою судовою інстанцією залишився Верховний судовий і касаційний трибунал у Відні.

Важливою складовою реформ у галузі судочинства в контексті переходу від інквізиційного до змагально-обвинувального процесу було заснування державної прокуратури (Staatsanwaltschaft), основною функцією якої стало внесення і підтримування від імені держави звинувачення в суді. У 1849–1850 рр. при кожному крайовому суді була заснована посада державного прокурора, а при Вищому крайовому суді і при Верховному судовому та касаційному трибуналі — посади генерального прокурора. Територіальна юрисдикція прокурорів і відповідних судів збігалася.

У 1855 р. згідно з постановою Міністерства юстиції Австрії була створена цілісна система прокурорських органів, яка включала Вищі державні прокуратури при крайових судах і підпорядковані їм державні прокуратури. В Галичині було утворено дві Вищих державних прокуратури (у Львові та Кракові), що не було притаманно жодному іншому коронному краю. Крім того, від 1855 р. в Буковині діяла Чернівецька крайова судова прокуратура, яка підпорядковувалася Вищій державній прокуратурі у Львові. Державні прокуратури заснували у Львові, Перемишлі, Самборі, Станіславові, Тернополі, Золочеві та Чернівцях, а згодом — у Бережанах, Чорткові, Коломиї, Саноку, Стрию та Сучаві.

Від 1873 р. прокурори при Верховному судовому та касаційному трибуналі стали називатися генеральними прокурорами, при Вищих крайових судах — старшими прокурорами, при крайових і окружних судах — державними прокурорами. У повітових судах функцію підтримки звинувачення виконували заступники державних прокурорів[607].

Працівники прокуратури наглядали за веденням попереднього розслідування, брали участь у розгляді кримінальних справ, зокрема за участю присяжних, а також у розгляді апеляцій на рішення повітових судів. У 1863 р. на прокуратуру було покладено нагляд за дисциплінарними проступками судових чиновників, а в 1865 р. — за в’язницями.