Розділ 8 Судова влада на українських землях Австрії та Австро-Угорщини

У XVII ст. була суттєво обмежена юрисдикція церковних судів. В їхній компетенції залишилися справи про шлюб, про порушення присяги, про дійсність заповітів та деякі інші. Водночас в окремих містах Угорщини діяли реформатські (кальвіністські) суди, проте наприкінці XVII ст. вони з невідомих причин (ймовірно, в результаті посилення релігійного тиску) припинили своє існування. Відтоді розгляд справ протестантів про шлюб було передано до відання католицьких (консисторських) судів. У 1786 р. Йосип II обмежив юрисдикцію консисторських судів справами, пов’язаними з католицькими й змішаними шлюбами. Відповідно представники протестантських церков свої спірні справи вирішували в державних судах.

У 1526 р. Габсбурги оволоділи угорською короною та почали збирати колишні підвладні Угорщині землі, відвойовуючи їх в Османської імперії та інших сусідів. Під їхню владу перейшли й етнічні українські землі Закарпаття. Панування Габсбургів в Угорщині остаточно було закріплено Прагматичною санкцією 1723 р. Водночас Угорське королівство в межах імперії Габсбургів мало спеціальний статус і певну державну стабільність. Угорщина була наділена широкими автономними правами, хоча найбільш значущі рішення приймалися вже не в Буді, а у Відні. Проте угорські традиції судівництва загалом збереглися. Так, найвищою судовою інстанцією залишалася Королівська Курія, яка від 1723 р. складалася з двох судів — Палати семи (угор. Hetszemelyes Tabla, лат. Tabula septemviralis) та Королівської палати (угор. Kiralyi Itelotabla, лат. Tabula regia judiciaria).

Палата семи була апеляційною інстанцією, яка замінила колишній надорський суд. Вона зберегла традиційну назву, хоча після реформи складалася з надора, двох архієпископів, трьох єпископів, восьми магнатів, восьми дворян, а також інспектора у справах копалень і секретаря.

До її компетенції входив перегляд рішень, прийнятих у першій інстанції Королівською палатою, а також Банатською палатою (хорват. Banski stol, лат. Tabula Banalis) — найвищим судом Хорватії. У цивільних справах її рішення були остаточними, а в кримінальних — за королем зберігалося право амністії або помилування.

Королівська палата складалася з понад двадцяти осіб, до її складу, крім високопосадовців і професійних юристів, входили представники від магнатів, духовенства і дворянства.

Вона діяла як апеляційний суд, розглядаючи апеляції на рішення, прийняті нижчими судами (районними судами, судом таверніка й комітатськими судами, а від 1791 р. — і на рішення суду вільних королівських міст і земського суду у справах про тяжкі злочини). Як суд першої інстанції Королівська палата розглядала справи про державну зраду й образу короля та позови, пов’язані з правом власності на нерухоме майно в разі, якщо це право ґрунтувалося на давніх актах. Королівська палата приймала рішення колегіально. За них мало проголосувати щонайменше 9 членів цієї палати.

Періодичність скликання засідань вищих судових органів була різною. Існували великі октави — суд засідав на восьмий день після певних свят. Також були й короткі октави — засідання суду проводились раз на рік. Судова реформа 1723 р. скасувала велику та коротку октави. Також було створено верховні суди як постійно чинні органи.

Судовою реформою 1723 р. в містах Надьсомбат, Еперьеш, Кьосег і Дебрецен були створені чотири районні (окружні) палати (угор. kerilleti tabla). Територія сучасного Закарпаття входила до територіальної юрисдикції Еперьешської (сучасне словацьке місто Пряшів) палати. Районні палати складалися з голови, 5–6 звичайних і декількох надзвичайних засідателів. Ці судові органи приймали рішення колегіально, для чого, крім голови, вимагалася присутність щонайменше 3 членів. Районні палати були судами першої інстанції. До їхньої компетенції належали справи про заборгованість, яка перевищувала 100 форинтів, про визнання недійсним заповіту, про поділ майна, що перебуває на території декількох комітатів, про визнання договорів посагу, подарунка при заручинах і договорів, укладених на підставі вдовиного права, про опікунів та піклувальників, а також про повернення застави за умови, що відповідне майно перебувало в декількох комітатах.

Упродовж XVII–XVIII ст. організація та юрисдикція міського суду не зазнали жодних змін. У першій половині XVIII ст. до системи центральних судових органів долучилися суди таверніка й персоналія як особливі суди для міст і міщан, безпосередньо підвладних королю.

Тавернік (угор. tarnokmester, лат. magister tavarnicorum) від XVI ст. посідав четверте місце в ряду вищих світських чинів, зокрема, в разі відсутності надора та державного судді він головував у Верхній палаті Державних зборів. Він виконував функції скарбника й відав розглядом справ про податки.

Персоналій (угор. kiralyi szemelynok, лат. personalis praesentiae regiae in judiciis locumtenens) — особистий юридичний представник короля, який видавав акти правового характеру від імені короля та завіряв їх королівською печаткою, виконував державні нотаріальні функції та відігравав важливу роль в організації підготовки юристів. Посада персоналія була запроваджена в королівській канцелярії у XV ст. Згодом вона набула самостійного значення. Персоналій очолював Королівську Курію, а також головував у Нижній палаті Державних зборів. До середини XVII ст. персонали призначалися винятково з дворян, але надалі серед носіїв посади були й представники знаті, особливо нової.

Апеляцію на рішення міського суду розглядав суд таверніка (угор. tarnoki szek, лат. sedes tavernicalis). До складу суду таверніка, крім таверніка та його заступника, входили й делегати тих міст, які подавали таверніку апеляцію на прийняті в їхніх справах рішення. Суд таверніка як суд другої інстанції розглядав апеляції на рішення у справах про нерухомість та про претензії на суму понад 60 форинтів. Цей суд мав засідати раз на рік, однак цього правила здебільшого не додержувалися. Касація на рішення суду таверніка до 1619 р. могла бути подана до суду персоналія. Від 1746 р. рішення суду таверніка можна було оскаржити в Королівській палаті, а від 1807 р. — в Палаті семи.

Суд персоналія (угор. szemelynoki szek, лат. sedes personalitia) функціонував як колегіальний орган. Його колегія складалася із суддів королівської палати, а іноді також із міщан. Суд персоналія діяв як апеляційний суд щодо розгляду апеляцій на рішення судів так званих міст персоналія (цей статус від 1514 р. мали п’ять міст) і як суд касаційної інстанції (до 1619 р.) щодо розгляду касаційних скарг на рішення суду таверніка. У цих випадках персоналій відповідно до положень феодального права здійснював владу короля як сеньйора міст і виступав його уповноваженим[628].

У домініальних судах до XVII ст. поряд із дворянами мали можливість брати участь і засідателі з числа кріпаків — у подальшому це вже було неможливим. При цьому аж до 1836 р. у панському суді поміщик вирішував справи, в яких сам був стороною. У межах володінь поміщика (маєтку) найнижчими судовими інстанціями для розгляду малозначущих справ були суди управителя та сільського голови (угор. biro). Зокрема, сільський голова мав право призначити грошовий штраф у сумі не більше, ніж один форинт[629].

Історія судочинства феодального періоду, яка ґрунтувалася на станових засадах, була б не повною без застереження, що у феодальній Угорщині власними судовими організаціями володіли численні привілейовані національні та територіальні спільноти зі спеціальним статусом[630]. Утім українське населення жодних привілеїв не мало.

Заслуговує на увагу і те, що у феодальній Угорщині доволі рано розвинувся інститут адвокатури. Втім, влада дуже обережно ставилися до адвокатської діяльності через численні зловживання адвокатів. Вже зазначалося, що законодавство послідовно обмежувало, а не розширювало можливості для заняття такою діяльністю.

Першим спеціальним правовим актом про адвокатуру й адвокатську діяльність в Угорщині став указ Леопольда I Statu turn Per Advocatus Causarum, sen Procuratores Pegni Observandum від 26 жовтня 1694 p. В його преамбулі адвокатам слушно докоряли за втягування клієнтів у безглузді судові процеси, затягування з корисливих мотивів розгляду справ, використання своїх знань для захисту неправомірних вимог, відмову від представництва інтересів незаможних, вимагання як винагороди для себе частини предмета позову[631]. Саме проти цього і спрямовувався указ. Зокрема, він прямо забороняв отримання адвокатом частки від предмета позову та співпрацю із супротивною стороною процесу. Нормою стала і присяга адвокатів перед королівським престолом.

Згодом у контексті судової реформи Марії Терезії королівським указом 1769 р. було затверджено нові правила про адвокатуру й адвокатську діяльність. Найважливішою новелою стало затвердження обов’язкового адвокатського іспиту для тих, хто у майбутньому мав намір займатися адвокатською практикою. Для прийняття таких іспитів при королівській та окружних судових палатах утворювалися екзаменаційні комісії. При судах велися реєстри адвокатів[632].

У 1804 р. австрійський імператор і угорський король Франц І видав указ Instructio pro advocatis, per excelsam curiam regiam, in sequelam benignae resolutionis regiae elaborata, ac per suam majestatem sacratissimam benigne approbata, в якому передбачалися такі вимоги для заняття адвокатською діяльністю: наявність диплома університету або юридичної академії, два роки практики та складання письмових і усних іспитів у королівській палаті. Адвокатський диплом підлягав оприлюдненню в кожному із судів, в яких особа здійснювала адвокатську діяльність[633].

Загалом, як видається, на початок XIX ст. в Угорщині завершився в головних рисах процес формування інституту професійної адвокатури при судовому відомстві та правового статусу адвоката. Проте адвокатура становила сукупність привілейованих осіб, яка ще не мала ознак самоврядності, а тому не може розглядатися як організована професійна корпорація. У такому стані вона перебувала ще півстоліття.