Розділ 8 Судова влада на українських землях Австрії та Австро-Угорщини

У 1849 р. після придушення угорського повстання делегація від Закарпаття звернулася до імператора з проханням, щоб в Угорщині були вирізнені дистрикти за національною ознакою. Вже наступного року було утворено відносно автономний Руський дистрикт із центром в Ужгороді. Водночас активно обстоювалася ідея об’єднання Закарпаття з Галичиною в одне «Руське воєводство», яку, однак, реалізувати не вдалося. З утворенням двоєдиної Австро-Угорської монархії Руський дистрикт було скасовано, і 1867 р. Закарпаття знову опинилося під владою Угорщини.

Організація влади, зокрема й судової, на західноукраїнських землях тривалий час визначалася одноосібними актами імператора в дусі освіченого абсолютизму. Розвиток австрійського конституціоналізму почався лише в процесі революційних подій 1848 р. Після кількох анонсованих, але не реалізованих конституційних проектів 4 березня 1849 р. було оприлюднено октройовану конституцію Франца-Йосипа І Габсбурга (т. зв. Ольмютцьку Конституцію), 12-й розділ якої присвячувався судовій владі. Встановлювалося, що судову владу можуть здійснювати лише державні суди, а патримоніальні (феодальні) суди не повинні існувати. Закріплювалися принцип незмінюваності суддів, відкритість і усність судочинства, можливість оскарження вироків у кримінальних справах, застосування суду присяжних для розгляду найважливіших кримінальних справ, перелік яких мав бути встановлений окремим законом. У параграфі 106 Конституції передбачалося утворення найвищого державного суду, який мав бути третейським судом у спорах між державою та окремими коронними краями, а також виступати найвищою інстанцією у справах про порушення політичних прав і слідчою та найвищою судовою владою у разі звинувачення міністрів і їх заступників та у разі замаху на імператора, зради держави або краю[573].

У складі Австрійської імперії утворювалися 14 коронних країв, кожний з яких мав право на свою конституцію та представницькі установи. Зокрема, імператорським патентом від 29 вересня 1850 р. було затверджено Крайовий статут для Королівства Галичини і Володимирії з Великим князівством Краківським з незалежним правилом виборів до Крайового сейму. Того ж дня було затверджено тимчасову конституцію Буковини.

Втім, 31 грудня 1851р. під натиском реакції Конституція 1849 р. була скасована «як така, що не відповідає умовам Австрійської імперії». Водночас скасували всі крайові конституції і представницькі установи. А 22 квітня 1860 р. Буковина була позбавлена автономії, і вона знову стала округом Галичини.

20 жовтня 1860 р. у процесі нового революційного піднесення було ухвалено імператорський диплом, яким встановлювався «постійний і незмінний Основний державний закон». Нова Конституція проголосила федералізацію Австрії та передачу управління національними землями сеймам, які діставали широкі права у внутрішньому житті. Політичні ускладнення змусили Відень посилити центральну владу й доповнити «незмінний диплом» 1860 р., який фактично не набув чинності, імператорським патентом від 26 лютого 1861р. Разом вони склали оновлену Конституцію. За цією конституцією Буковина відновила статус коронного краю з титулом Герцогства (воєводства), а обидва українські краї дістали право на власні органи самоуправління. До Лютневого патенту було 46 додатків, центральне місце серед яких належало закону про імперське представництво. «Вузький райхсрат», який раніше мав скликатися лише в особливих випадках, патент перетворював у постійну установу, з правом законодавчої ініціативи та контролю за державним бюджетом. Серед інших додатків — 15 статутів і 15 виборчих законів, що регламентували формування місцевих представницьких і виконавчих органів для окремих країв Цислейтанії.

Проте імператорським патентом від 20 вересня 1865 р. дія Конституції 1860–1861 рр. була призупинена. Подальший конституційний розвиток визначався перебігом боротьби між проімперськими силами та національним угорським рухом, яка зрештою завершилася політичним компромісом і перетворенням колишньої імперії на двоєдину конституційну монархію.

Австро-угорська угода була юридично оформлена 21 грудня 1867 р. (згодом поновлювалася щодесять років). Відтоді в Австрії відновлювалася дія Конституції 1860–1861 рр. зі змінами, які були внесені п’ятьма новими конституційними законами, ухваленими 21 грудня 1867 р.: про імперське представництво; про загальні права громадян; про урядову і виконавчу владу; про судову владу; про імперський суд. Натомість Угорщина жила за конституційними законами, затвердженими імператором 11 квітня 1848 р.

Конституційний закон про судову владу передбачав, що будь-яке відправлення правосуддя в державі здійснюється, а судові рішення й вироки постановляються від імені імператора. Імператору належало право амністії та помилування з деякими обмеженнями, передбаченими у законі про відповідальність міністрів.

Водночас організація і компетенція судів мали визначатися виключно законами. Лише на підставі закону могли запроваджуватися виключні суди. Окремими законами визначалися компетенція військових судів, юрисдикція стосовно поліцейських (адміністративних) проступків і податкових порушень. Підтверджувалося значення Верховного судового й касаційного трибуналу у Відні для всіх земель, представлених в імперській раді.

Судова та адміністративна функції підлягали розмежуванню на всіх стадіях процесу.

Судді мали призначатися пожиттєво, вважалися незмінюваними (окрім випадків загальної реорганізації судової системи), вільними й незалежними в здійснюванні своїх обов’язків. Усі чиновники судового стану, окрім службової присяги, мали присягнути непорушно додержуватися конституційних законів. Передбачалося окремим законом урегулювати відповідальність за судові помилки.

Судовим органам не дозволялося ставити під сумнів закони, видані у належному порядку. Натомість під час судового розгляду вони могли судити про силу адміністративних розпоряджень. Окрім того, закріплювалося право судового оскарження в адміністративному суді розпоряджень і заходів адміністративної влади. Компетенція та склад цього суду, а також порядок адміністративного судочинства мали визначатися спеціальним законом.

Проголошувалася обов’язковість суду присяжних у кримінальних справах, де закон передбачав застосування тяжких покарань, у справах про злочини і кримінальні проступки політичного характеру та у справах друку.

Закріплювався принцип публічності судового розгляду, винятки з якого могли встановлюватися лише законом.

Окремим конституційним законом визначалися основи правового статусу імперського суду, призначенням якого було вирішення компетенційних та інших спорів між органами влади, зокрема між судовою та урядовою владою, а також спірних питань публічного права. Імперський суд міг прийняти справу до свого провадження; відмовити у прийнятті справи, що виключало подальше звернення до будь-якої інстанції; передати справу на розгляд звичайних судів або органів виконавчої влади, які не мали права відмовитися від розгляду.

Місцем перебування імперського суду було визначено Відень. Також передбачалося, що склад суду призначається імператором з кандидатів, запропонованих райхсратом.

Утім, конституційний закон лише окреслював засади функціонування імперського суду, зазначаючи, що організацію цього суду, порядок судочинства й виконання його рішень точніше визначить спеціальний закон.

Отже, конституційні засади організації судової влади в Австрії, зокрема в Галичині й Буковині, були стисло задекларовані в Конституції 1849 р. і докладно сформульовані в 1867 р. Згідно з конституційним законом про судову владу від 21 грудня 1867 р. відбулася судова реформа, яка привела до подальшої уніфікації судоустрою в Австрії.

Правову основу формування й розвитку судової влади складали також закони австрійського райхсрату, зокрема видані в період реформування судових органів патенти та декрети імператора, розпорядження департаменту (міністерства) юстиції тощо.

Окремо слід зазначити, що в Австрійській імперії та Австро-Угорській монархії значний вплив на судівництво, передусім на судочинство, мали кодифіковані акти.