Розділ 7. Обставини, що виключають одиничний злочин у структурі множинності злочинів

Так, постановою Городищенського районного суду Черкаської області від 23 січня 2006 р кримінальна справа щодо П, обвинуваченого у скоєнні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 263 КК, провадженням закрита на підставі пунктів «б», «е» ст. 1 Закону «Про амністію».

Органами досудового слідства Г. обвинувачувався в тому, що він влітку 2000 р., придбавши 48 бойових припасів до нарізної вогнепальної зброї, до 17 листопада 2005 р. незаконно їх зберігав за місцем свого проживання.

У касаційному поданні заступник прокурора Черкаської області посилався на безпідставне застосування судом Закону України «Про амністію».

Як видно з матеріалів справи. Г. обвинувачувався у тому, що він вчинив продовжуваний злочин (виділено — авт.)[360], передбачений ч. 1 ст. 263 КК, в період часу з літа 2000 р. до 17 листопада 2005 р.

Відповідно до вимог ст. 12 Закону України «Про амністію» від 31 травня 2005 р. дія цього закону поширюється на осіб, які вчинили злочини до дня набрання ним чинності включно. Зазначений закон набув чинності 23 червня 2005 р.

Отже, звільняючи від кримінальної відповідальності Г. у зв’язку з актом амністії, суд не взяв до уваги, що його злочинні дії, які полягали в незаконному зберіганні бойових припасів, продовжувалися і після набуття чинності Законом України «Про амністію» від 31 травня 2005 р., а тому положення цього закону на Г. не поширюються[361].

Віднесення злочину до певної категорії злочинів, що зазначена в законі про амністію, визначається на підставі того кримінального закону, який був чинним під час проголошення амністії.

Юридичною підставою звільнення особи від кримінальної відповідальності на підставі закону про амністію є рішення суду щодо кожної особи індивідуально.

Набрання законної сили постановою (ухвалою) суду про звільнення особи від кримінальної відповідальності на підставі закону про амністію, засвідчує припинення кримінально-правових відносин між особою, що вчинила злочин, і державою. Із цього моменту особа вже не має обов'язку відповідати перед державою, а вчинене нею злочинне діяння визнається юридично незначущим, піддається забуттю і в зв’язку з цим не може враховуватися як складова частина множинності злочинів[362].

3. Помилування[363]. Відповідно до ч. 1 ст. 44 КК особа, яка вчинила злочин, звільняється від кримінальної відповідальності на підставі акта про помилування, яке згідно з ч. 1 ст. 87 КК здійснюється Президентом України стосовно індивідуально визначеної особи. Окрім КК України, нормативною підставою для застосування помилування є Конституція України (п. 27 ст. 106) і Положення про здійснення помилування (затв. Указом Президента України від 19 липня 2005 р. № 1118/2005).

Передумовою звільнення особи від кримінальної відповідальності на підставі акта про помилування є вчинення нею злочину. Причому, ні Положення про здійснення помилування, ні Кримінальний кодекс не передбачають яких-небудь обмежень щодо кола цих злочинів. Тому це може бути злочин будь якого ступеня тяжкості, умисний чи необережний, закінчений чи незакінчений, вчинений одноособово чи в співучасті тощо. Також відсутні обмеження і щодо кількості вчинених злочинів, що можуть виступати зазначеною передумовою[364].

Юридичною підставою звільнення особи від кримінальної відповідальності є Указ Президента України щодо помилування індивідуально визначеної особи, яка вчинила злочин.

Слід однак зауважити, що хоча Положення про здійснення помилування і було прийняте в 2005 році, тобто після набуття чинності КК України 2001 р., проте в ньому аж ніяк не враховані приписи ч. 1 ст. 44 КК про можливість звільнення особи від кримінальної відповідальності на підставі акта про помилування. Так, у п. 2 цього Положення зазначається, що помилування здійснюється лише щодо засуджених і застосовується у виді: а) заміни довічного позбавлення волі на позбавлення волі на певний строк; б) повного або часткового звільнення від відбування як основного, так і додаткового покарання; в) заміни покарання або невідбутої його частини більш м'яким покаранням. У п. 4 цього Положення також підкреслюється, що клопотання про помилування може бути подане лише після набрання вирокам законної сили.

Таким чином, на відміну від КК, відповідно до Положення про здійснення помилування, останнє може застосовуватися лише щодо засудженого і тільки у формі (виді) звільнення від покарання, а не від кримінальної відповідальності[365].

Більше того, певні суперечності та неузгодженості у вирішенні розглядуваного питання містяться і в нормах самого КК. Так, у ч. 2 ст. 86 КК стосовно амністії передбачено, що вона може полягати у звільненні як від кримінальної відповідальності, так й від покарання, тоді яку ст. 85 та ч. 2 ст. 87 КК стосовно помилування зазначено, що воно може полягати лише в повному чи частковому звільненні засудженого від покарання або в заміні покарання чи невідбутої його частини більш м’яким. Таким чином, наразі ч 1 ст 44 КК. яка вказує на можливість звільнення особи від кримінальної відповідальності на підставі акта про помилування, не узгоджується як з іншими положеннями, передбаченими у самому КК (ст. 85, ч. 2 ст. 7 КК), так і з нормами, які закріплені в Положенні про здійснення помилування 2005 р (пункти 2 і 4).

До сказаного додамо, що попереднє Положення «Про порядок застосування помилування», затверджене Указом Президента України від 12 квітня 2000 р. (№ 2 588/2000) так само передбачало помилування тільки засуджених і лише від покарання і не згадувало про можливість звільнення від кримінальної відповідальності осіб, які ще не були засуджені за злочин. Колізію, що виникала між нормами цього Положення і ст. 44 КК України окремі науковці пояснювали тоді тим, що Положення було прийнято раніше КК і не могло врахувати його вимоги щодо помилування[366]. Однак нове Положення про здійснення помилування було затверджене в 2005 році, тобто вже під час дії нового КК України, але воно не тільки не вирішило існуючі суперечності, а й поглибило їх. Тому цілком погоджуємося із позицією С.С. Яценка, що «положення ст. 44 КК, яка регламентує правові підстави та порядок звільнення від кримінальної відповідальності щодо можливості застосування цього інституту на підставі акта помилування виглядає юридично неспроможним»[367].

Вважаємо, що Положення про здійснення помилування наразі потребує узгодження з чинним КК України і підтримуємо висловлену в літературі пропозицію про необхідність прийняття спеціального закону щодо помилування[368], тим більше, що ч 2 ст. 44 КК прямо вказує, що «порядок звільнення від кримінальної відповідальності встановлюється законом» (виділено — авт.). Отже, встановлення такого порядку щодо помилування Указом Президента України також суперечить приписам чинного КК.

4. Засудження особи судом іншої держави. У ч. 1 ст. 9 КК зазначається, що вирок суду іноземної держави може бу ти врахований, якщо громадянин України, іноземець або особа без громадянства були засуджені за злочин, вчинений за межами України, та знову вчинили злочин на території України. Вказана норма втілює вимоги ст 56 «Європейської конвенції про міжнародну дійсність кримінальних вироків», яка ратифікована Законом України від 26 вересня 2002 року. За цією статтею конвенції «кожна Договірна Держава приймає таке законодавство, яке вона вважає за доцільне, для того, щоб надати можливість своїм судам при винесенні вироку брати до уваги будь-яке попереднє європейське судове рішення у кримінальній справі, винесене за інший злочин... з тим, щоб додати до цього вироку усі чи деякі наслідки, які її законодавство надає вирокам, винесеним на її території. Вона визначає умови, за яких такий вирок береться до уваги»[369].

При цьому згідно зі ст. 9 КК врахування вироку суду іноземної держави є правом суду України або іншого відповідного органу, а не обов'язком.

Наразі застосування положень ст. 9 КК обмежується тими застереженнями, які зробила Україна при ратифікації міжнародного договору, учасником якого вона є. Зокрема, при ратифікації Законом України від 3 березня 1998 р. Протоколу до Мінської «Конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах»[370] було зроблено застереження щодо нової ст. 76-1 Конвенції про «Визначення вироків», згідно з яким «Україна не бере на себе зобов'язання визнавати та враховувати вироки, винесені судами Договірних Сторін (Азербайджану, Молдови, Вірменії, Росії, Білорусі, Таджикистану, Грузії, Туркменістану, Казахстану, Узбекистану, Киргизії — авт.), при вирішенні питань про визнання особи особливо небезпечним рецидивістом, про встановлення факту вчинення злочину повторно та порушення зобов'язань, пов'язаних з умовним звільненням, відстрочкою виконання вироку або умовно-достроковим звільненням»[371].