Розділ 6. Злочин із похідними наслідками

6.1. Наукові підходи до визначення поняття злочину з похідними наслідками

До одиничних ускладнених злочинів належать також злочини з похідними наслідками. У літературі щодо таких діянь можна зустріти різні найменування, «злочини, що кваліфікуються за наслідками», «злочини, що характеризуються наявністю додаткових тяжких наслідків», «злочини, що кваліфікуються за додатковими тяжкими наслідками» тощо. Указаною термінологією, яка в принципі є ідентичною, вчені прагнуть відобразити специфіку цих діянь, яка полягає в тому, що такі злочини мають два види наслідків: основний (прямий, найближчий) і додатковий (похідний, віддалений), які настають послідовно, один за іншим внаслідок вчиненої особою дії (бездіяльності). До злочинів з похідними наслідками належать, наприклад, тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть потерпілого (ч. 2 ст. 121 КК); незаконне проведення аборту, якщо воно спричинило смерть потерпілої (ч. 2 ст. 134 КК); зґвалтування, що спричинило особливо тяжкі наслідки (ч. 4 ст 152 КК); умисне знищення або пошкодження майна, що спричинило загибель людей або інші тяжкі наслідки (ч. 2 ст. 194 КК); умисне знищення або пошкодження майна працівника правоохоронного органу, що спричинило загибель людей чи інші тяжкі наслідки (ч. 2 ст. 347 КК) та ін.

Злочини, в яких визначаються додаткові (похідні) наслідки, не є новелою сучасного законодавства і здавна відомі кримінальному праву. Їх склади передбачались ще в Уложенні про покарання кримінальні та виправні 1845 року (наприклад, «необережне вбивство, як результат умисних понівечень або поранень» (ст. 1484), «необережне позбавлення життя, як результат умисного спричинення психічної або фізичної хвороби» (ст. 1488) тощо. Особливістю цих законодавчих конструкцій було те, що похідні наслідки ставилися в них на перше місце, вони передували основним наслідкам і виносилися законодавцем, так би мовити, на передній план. Поступово, з розвитком законодавства, спочатку в Уголовному уложенні 1903 року, а потім і в радянських кримінальних кодексах акценти у визначенні суспільно небезпечних наслідків змінилися, і вони стали визначатися законодавцем в послідовному (хронологічному порядку): спочатку зазначався основний наслідок, потім похідний від нього.

У науці кримінального права на особливості цих злочинів першим звернув увагу А.Ф. Кістяківський, який, досліджуючи випадки сполучення в одному діянні умислу і необережності, зазначав, що все, що в діянні є умисного, ставиться за провину умисну; все, що є необережного — у провину необережну[306]. Однак серйозне наукове обґрунтування юридичної природи злочинів з похідними наслідками здійснив А.А Піонтковський, який вказував, що низка складів злочинів описана в законі таким чином, що до ознак об'єктивної сторони складу віднесені безпосередньо і певні якості дії (бездіяльності), і спричинений нею злочинний наслідок. У зв'язку з цим, розглядаючи їхню суб'єктивну сторону, необхідно розрізняти психічне ставлення особи до вчинених дій (бездіяльності) і психічне ставлення до злочинних наслідків, що настали. У таких складах ми зустрічаємося із випадками так званої «змішаної вини»[307].

Точка зору А.А. Піонтковського була сприйнята більшістю науковців, на підставі чого в кримінальному праві злочини, що кваліфікуються за наслідками, стали виділяти в окремий вид одиничних складних (ускладнених) злочинів.

Наприклад, Б.М. Леонтьев, І.М. Тяжкова. А.М. Наумов вказували, що до складних одиничних злочинів належать злочини, ускладнені наявністю додаткових тяжких наслідків, що передбачає одночасно і наявність двох форм вини[308].

З.А. Незнамова називала такі діяння злочинами з декількома наслідками[309], а Є.В. Шевченко щодо цих злочинних діянь навіть ввів у науковий оборот новий термін — «злочини з похідними наслідками». На думку цього автора, у всіх деліктах даного виду мають місце два наслідки, «які настають послідовно, один за одним, як результат вчинення особою суспільно небезпечного діяння. Наявність проміжного наслідку в цих злочинах — головна ознака, що відокремлює їх від інших, передбачених у КК злочинів, які також мають в об'єктивній стороні складу злочину певні наслідки. Якщо немає проміжного наслідку — не буде і злочину, кваліфікованого за наслідками»[310].

Можна погодитися із таким поглядом на юридичну природу злочинів, що розглядаються, однак наступні висновки Є.В. Шевченка викликають заперечення. Так, на підставі визначення ознак злочинів з похідним наслідками, автор стверджує, що частина з них є складеними злочинами, тобто «в них кваліфікуюче похідне діяння, що утворює другий злочин, як би випливає із проміжного наслідку, що настав раніше, причому настав, виходячи з одного й того самого діяння особи. Прикладами таких складених злочинів є: умисне тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть потерпілого (ч. 2 ст. 121 КК); проведення аборту особою, що не має спеціальної медичної освіти, якщо воно спричинило тривалий розлад здоров'я, безплідність або смерть потерпілої (ч. 2 ст. 134 КК) тощо»[311].

Думка про те, що злочини з похідними наслідками є видом складених злочинів, у літературі не нова. На цьому наполягали В П. Малков. А.Д Горбуза. Ю.І. Ляпунов та інші вчені. Так. характеризуючи тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть потерпілого Ю.І. Ляпунов вказував, що воно «складається із умисного тяжкого тілесного ушкодження і необережного вбивства, і у сполученні вони складають якісно новий єдиний злочин, що має підвищений ступінь суспільної небезпеки»[312].

А.О. Пінаєв також писав, що конструюючи складені делікти законодавець не завжди чітко називає злочини при об'єднанні їх в один склад. «Найчастіше закон використовує таку термінологію, як «людські жертви», «загибель людей», «смерть потерпілого», «нещасні випадки з людьми», «тривалий розлад здоров'я», «тяжкі наслідки» тощо. Однак, загальновідомо, що під людськими жертвами, загибеллю людей і смертю потерпілого тут мається на увазі вбивство з необережності (ст. 119 КК), під тривалим розладом здоров'я — необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження (ст. 128 КК), а під тяжкими та особливо тяжкими наслідками розуміється як вбивство або спричинення тілесних ушкоджень з необережності, так і необережне знищення чи пошкодження майна (ст. 196 КК)». Прикладом такого складеного злочину, на думку А.О. Пінаєва, є умисне тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть потерпілого (ч. 2 ст. 121 КК). де законодавець об'єднав умисне тяжке тілесне ушкодження з необережним вбивством в один загальний склад, застосувавши модель ідеальної сукупності злочинів, передбачених ч 2 ст 121 і ст. 119 КК[313].

Подібні погляди можна зустріти і в наукових працях М.Г. Угрехелідзе. Хоча цей автор не розглядав злочини, що кваліфікуються за наслідками, як складені злочини, але так само стверджував що «будь-який делікт, кваліфікований за наслідками є складною конструкцією, яка складається із двох повноцінних і самостійних складів. Так, умисне тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть, передбачає умисне тяжке тілесне ушкодження плюс необережне вбивство, ... як перший, так і другий злочин у цю конструкцію увійшли в первозданному онтологічному вигляді без будь-яких змін»[314].

А.Д. Горбуза писав, що складений злочин представляє собою єдність двох відносно самостійних злочинних діянь основного (умисного) і додаткового (необережного), тобто фактично ототожнював складені злочини і злочини, що кваліфікуються за наслідками[315].

Т.Г. Черненко також не виділяє як окремий вид злочини, кваліфіковані за наслідками, називає їх злочинами із двома формами вини і вважає різновидом складених злочинів із врахованою законодавцем ідеальною сукупністю[316].

А.Г. Безверхов і І.Г. Шевченко відносять до складених злочинів умисне знищення або пошкодження майна, що потягло за собою смерть людини чи інші тяжкі наслідки, вважаючи, що своєрідність конструкції ч. 2 ст. 167 КК РФ (аналог ч. 2 ст. 194 КК України — авт.) «...полягає в тому, що законодавець як би зливає в один склад, юридично об’єднує два самостійних злочини, один з яких умисне знищення чи пошкодження майна, що потягло заподіяння значної шкоди, а інший — необережне спричинення смерті»[317].

Вважаємо, що всі вищенаведені точки зору суперечать не тільки ознакам складених деліктів, які нами розглядалися в попередньому розділі, а й не відповідають загальному поняттю злочину в кримінальному праві.

Згідно з ч. 1 ст. 11 КК України злочином визнається передбачене цим кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія чи бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину. Таким чином, злочин — це протиправне діяння. Кримінальна протиправність як формальна ознака злочину означає передбаченість його в кримінальному законі, а саме, що дія чи бездіяльність особи містять ознаки окремого складу злочину, описаного в конкретній статті Особливої частини КК, де вичерпним чином передбачені всі суспільно небезпечні діяння, які визнаються в даний час злочинами. Отже, акцентуючи увагу на тому, що складений злочин — є законодавчим об'єднанням в одному складі декількох самостійних злочинних діянь, ми тим самим не просто можемо знайти в законі юридичні склади цих діянь, айв самому складеному злочині звичайно можемо виділити (виокремити), часто, навіть, «прочитати» ті злочини, з яких він складається: вбивство, поєднане із зґвалтуванням; розбій, поєднаний із спричиненням тяжкого тілесного ушкодження; заволодіння чужим майном шляхом зловживання службовою особою своїм службовим становищем; хуліганство, поєднане із опором представнику влади тощо.

Виходячи із викладеного, зазначені точки зору щодо юридичної природи злочинів із похідними наслідками, на нашу думку, є не зовсім коректними. Такі делікти не можуть належати до складених діянь, тому що не мають необхідних для них ознак і не складаються із декількох окремих злочинів. У цих злочинах законодавець об'єднує діяння і наслідки, що настали в результаті цього діяння. Аргументи щодо того, що «наслідки, вказані в конкретних статтях КК (наприклад, спричинення тяжкої шкоди, загибель потерпілого тощо) утворюють окремий злочин»[318], не витримують критики, бо наслідки самі по собі не можуть утворювати окремого злочину. Вони завжди є суспільно небезпечним результатом, істотною (матеріальною чи нематеріальною) шкодою, яку шляхом злочинного діяння (дії чи бездіяльності) спричиняє винний об'єкту посягання — охоронюваним кримінальним законом суспільним відносинам та їх учасникам.

Таким чином, злочин із похідними наслідками є окремим видом одиничного злочину, який теж має ускладнену законодавчу конструкцію. Зі складеним злочином його об'єднує те, що він також виникає тільки «на підставі особливої вказівки закону та існує лише настільки, наскільки він визнаний законом»[319]. Однак, це є особливі випадки, які на думку М.Д. Сергєєвського, повинні мати місце тоді, коли переслідування за найбільш тяжкі злочинні діяння не може бути порушене за формальними підставами, а також тоді, коли обвинувачення в більшому зі злочинних діянь є недоведеним на суді. Говорячи так, автор підкреслював думку, що подібні конструкції створені законом для полегшення діяльності судових органів[320].

Вважаємо, що законодавець, закріплюючи в законі склад злочину з похідними наслідками, враховує, передусім, його підвищену суспільну небезпечність, значну «руйнівну» силу прямого (першого, найближчого) наслідку, який об'єктивно, закономірно спроможний викликати похідні (віддалені) від нього шкідливі зміни. Типовість усталених сполучень діяння і декількох його наслідків. які мають вірогідність наставати один за іншим, їх підвищену суспільну небезпечність — все це законодавець повинен врахувати і відобразити. А це можливо лише за умови, якщо особливості породження одного наслідку іншим будуть адекватно закріплені у відповідній кримінально-правовій забороні. Саме тому, використовуючи наявні можливості законодавчої техніки, законодавець і зводить в єдине ціле діяння і його можливі наслідки, отримуючи при цьому якісно нову законодавчу конструкцію — злочин з похідними наслідками, з притаманними лише йому ознаками і особливостями.