Розділ 8. Місце одиничного злочину в системі інституту множинності злочинів

Після визначення поняття та видів одиничного злочину, постає нагальна потреба у з'ясуванні його місця в системі кримінального права, зокрема, встановленні того, до якого кримінально-правового інституту це поняття належить.

Як відомо, найменшим елементом системи права є норма права. Первинним структурним утворенням системи права, яке складається із норм права, є правовий інститут. У теорії кримінального права поняття кримінально-правового інституту дотепер не отримало належного аналізу[403], не досліджені підстави виділення інститутів та їх значення для побудови системи кримінального права. Між тим загальне вчення про кримінально-правовий інститут наразі є конче потрібним, адже з ним безпосередньо пов'язана перспектива подальшого вдосконалення чинного кримінального законодавства, яке розвивається як за рахунок покращення вже існуючих інститутів. так і завдяки появі нових інститутів права.

Для з'ясування змісту кримінально-правового інституту, передусім, слід звернутися до загальнотеоретичних положень з цього питання.

У літературі із загальної теорії права майже одностайно зазначається, що будь-яка галузь права складається із особливих структурних утворень — правових (юридичних) інститутів, а її норми обов'язково належать до того чи іншого інституту[404].

У теорії права під правовим інститутом звичайно розуміють сукупність правових норм, які забезпечують цілісне, самостійне регулювання певної групи суспільних відносин. Іноді уточнюють, що інститут — це відокремлений комплекс правових норм, які є частиною галу зі права і регулюють певний вид суспільних відносин[405].

На думку С.С. Алексеева, правовий інститут (інститут права) — це порівняно невелика, усталена група правових норм, які регулюють певний різновид суспільних відносин. Якщо юридична норма є початковим елементом, «живою» клітиною правової матерії, то правовий інститут представляє собою первинну правову спільність[406].

С.С. Алексеев виділяє такі ознаки правового інституту: 1) наявність певної сукупності норм, яка має свою власну структуру; 2) специфічність юридичних конструкцій даної сукупності норм; 3) зовнішнє відокремлення даної групи норм; 4) забезпечення самостійного регулятивного впливу на певне коло суспільних відносин: 5) галузева чистота норм[407].

Дещо інший підхід до визначення правового інституту пропонує В.І. Гойман, який зазначає, що інституту притаманні такі риси. По-перше, це однорідність фактичного змісту, тобто кожний інститут призначений для регулювання самостійної та відносно відокремленої групи відносин або окремих вчинків людей.

Другою ознакою є юридична єдність правових норм, які утворюють єдиний комплекс, що виражається у спільних положеннях, специфічних правових поняттях і створює особливий, характерний для даного виду відносин, режим правового регулювання.

По-третє, ознакою інституту є нормативна відокремленість, тобто групування норм, що його утворюють, у главах, розділах, інших структурних частинах закону чи іншого нормативного акту.

По-четверте, це є повнота регульованих суспільних відносин, тобто інститут права містить у собі такий набір норм (дефінітивних, забороняючих, уповноважуючих тощо), який дає можливість забезпечити відсутність «прогалин» у відносинах, що ним регулюються, і не потрапляє у колізію з іншими структурними елементами системи права[408].

На нашу думку, більш прийнятним є визначення інституту, сформульоване С.С. Алексєєвим. а відповідне поняття та ознаки, запропоновані В.І. Гойманом. мають певні недоліки. Зокрема, навряд чи правильно говорити, що правовий інститут призначений для регулювання окремих вчинків людини, адже це є функцією норми права. Також вважаємо, що правовий інститут не може утворити одна (одинична) норма, який би важливий припис вона в собі не містила, тому що одна норма не спроможна охопити всебічним правовим регулюванням окрему групу суспільних відносин або відповідну одну суспільну відносину.

Крім того, відсутність прогалин та цілісність правового регулювання можуть забезпечити тільки такі правові інститути, які містять загальні (так би мовити, об'єднувальні) положення, що розповсюджуються на всю групу норм, які до них входять. Щодо відсутності колізій у праві, яку, на думку В.І. Гоймана, начебто забезпечують інститути, то, як справедливо зазначає В.П. Коняхін. це є очевидна ідеалізація правових реалій, а існування правових інститутів, що містять внутрішні колізії — звичайне явище в праві[409].

У теорії правові інститути розрізняються за обсягом і змістом. Наприклад, кримінально-правовий інститут покарання регулює окрему групу суспільних відносин, а інститут добровільної відмови забезпечує регулювання однієї суспільної відносини.

За змістом інститути поділяються на прості і складні. Простий інститут, як правило, невеликий і не містить у собі інших структурних підрозділів. Складний (або комплексний) інститут є відносно великим і має у своєму складі більш дрібні самостійні утворення, які називають субінститутами[410].

Правовий інститут, що об'єднує групу інститутів і субінститутів у літературі називають генеральним інститутом[411].

Розглянуті теоретичні положення цілком розповсюджуються і на поняття кримінально-правового інституту, яким, на думку Е.С. Тенчова, є об’єктивно існуюча в середині галузі кримінального права сукупність кримінально-правових норм, що регламентують відповідальність за посягання проти групи однорідних суспільних відносин (інститути Особливої частини) або визначають принципи, функціональне призначення та підстави кримінальної відповідальності (інститути Загальної частини)[412].

І.Я. Козаченко, який також виділяє інститути Загальної та Особливої частини, впевнений, що інститути Загальної частини виконують роль своєрідної кримінально-правової матриці: вони мають значення фундаментальних положень, які зумовлюють всю систему кримінального права, структуру його Особливої частини, коло її інститутів та перелік діянь, що визнаються злочинами[413].

Зауважимо, що погляди Е.С. Тенчова та І.Я. Козаченка на сутність кримінально-правового інституту поділяють не всі криміналісти. Зокрема, Ю.Є. Пудовочкін, Т.В. Кленова та інші вважають, що приписи Загальної частини КК самі по собі не можуть утворювати інститутів. Так, Т.В. Кленова вказує, що про інститути Загальної та Особливої частини можна говорити з певною мірою умовності, тому що норми і окремі правові приписи, що стосуються кожного інституту, як правило, виражаються в статтях, як Загальної, так і Особливої частин КК. В.П. Коняхін взагалі стверджує, що в структурі Загальної частини виділяються не правові інститути, а інститути кримінально-правових нормальних приписів, які є частинами кримінально-правових норм[414].