Розділ 6. Злочин із похідними наслідками

Таким чином, невстановлення умислу до похідного наслідку надало підстави кваліфікувати це діяння за ч. 2 ст. 121 КК, тобто як злочин з похідними наслідками.

Питання щодо відмежування умисного вбивства від умисного заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого, через свою суперечливість і неоднозначність спеціально роз'яснено Пленумом Верховного Суду України в постанові від 7 лютого 2003 р. № 2 «Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров'я особи» (п. 22), де акцентувалася увага, що «суди повинні ретельно досліджу вати докази, що мають значення для з'ясування змісту і спрямованості умислу винного. Питання про умисел необхідно вирішувати виходячи із всіх обставин вчиненого діяння, зокрема, враховувати спосіб, знаряддя злочину, кількість, характер і локалізацію поранень та інших тілесних ушкоджень, причини припинення злочинних дій, поведінку винного і потерпілого, що передувала події, їх стосунки. Визначальним при цьому є суб'єктивне ставлення винного до наслідків своїх дій: (при умисному вбивстві настання смерті охоплюється умислом винного, а в разі заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого, ставлення винного до її настання характеризується необережністю»[347].

Зазначені роз'яснення Пленуму Верховного Суду України були покладені колегією суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України у підставу виправлення судової помилки, припущеної Апеляційним судом АРК щодо кваліфікації дій А., якого було засуджено за умисне вбивство і визнано винним у тому, що він, будучи судимим за умисне вбивство, 9 травня 2005 р. під час сварки, що виникла в процесі застілля у кв. 160 на вул. Субхи, 5 смт. Гаспра м. Ялти, з неприязні умисно вбив У. А. наніс потерпілому численні удари ногами в різні частини тіла, наступив йому на шию ногою.

У касаційній скарзі засуджений А. просив змінити вирок, перекваліфікувати його дії з п. 13 ч . 2 ст. 115 на ч. 2 ст. 121 КК України, стверджуючи, що він побив потерпілого, але не мав наміру вбивати його.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, засудженого А., який підтримав доводи скарги, міркування прокурора, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи скарги, колегія суддів дійшла наступного.

Винність А. у вчиненні злочину за обставин, зазначених у вироку. доведена показаннями самого засудженого, свідка К. та іншими доказами у справі. Разом із тим суд безпідставно дійшов висновку про те, що, наносячи У. численні удари ногами, А. мав умисел на позбавлення його життя.

Колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України зазначила, що приймаючи рішення про зміст і спрямованість умислу винного А., суду потрібно було виходити з сукупності всіх обставин вчиненого злочину, до того ж ураховувати не тільки саму по собі кількість нанесених винним ударів потерпілому, а й використані ним знаряддя і засоби злочину, його стосунки з потерпілим, які передували злочину, поведінку під час виконання злочину, причини припинення злочинних дій. У той же час, визнаючи засудженого винним в умисному вбивстві У. під час сварки і кваліфікуючи ці дії за ч. 2 п. 13 ст. 115 КК України, суд фактично виходив із факту нанесення ним численних ударів ногами в різні частини тіла потерпілого, від чого той і помер, і не врахував, що сам по собі факт нанесення потерпілому численних ударів не свідчить про умисел А. на вбивство. Не було взято до уваги і ставлення засудженого до вчиненого та інші дані, які містяться в матеріалах справи.

Під час досудового слідства і в судовому засіданні А. сам визнавав факт побиття ним потерпілого і стверджував, що не мав умислу на вбивство. Зазначені твердження засудженого не спростовані, у матеріалах справи немає даних, які б свідчили про намір А. вчинити вбивство У. Згідно з матеріалами справи засуджений, потерпілий і свідок К. упродовж вказаного дня розпивали спиртні напої. Застілля вони розпочали у квартирі останньої з самого ранку. Напідпитку з'ясовували між собою стосунки і весь час сварились. Надвечір, коли вони знову зійшлися, між А. і У. розгорівся конфлікт, оскільки К. продовжувала за столом жалітись на останнього та розповідала, що він її часто б'є. А. став на захист господарки квартири. Заявивши, що провчить її кривдника, він побив його руками і ногами.

Щодо безпосередньої події злочину, то суд, згідно з мотивувальною частиною вироку, побудував своє рішення винятково на показаннях свідка К. на досудовому слідстві. Разом із тим він проаналізував їх вибірково. До того ж у судовому засіданні К. безпосередньо не допитувалася, і ті її твердження, які мають суттєве значення для справи, залишилися без уваги. Йдеться про наступне: К. зазначала, що як тільки А. на її зауваження припинив бити У., він заставив потерпілого йти до ванної кімнати вмитись і, не дочекавшись цього, примусив його зробити це. Незабаром вони вийшли звідти, та А. знову почав бити потерпілого, проте на її зауваження припинив свої дії і пішов із квартири. Крім цього, К. твердила, що коли А. залишив квартиру, то вони ще раз повернулись до спиртного. Вона пригостила і потерпілого, який перебував на підлозі, при цьому запитала його чи потрібно викликати швидку допомогу, але він відмовився.

За таких обставин вчинене А. діяння необхідно розглядати не як умисне вбивство У., а як умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, що спричинило смерть потерпілого. Тому злочинні дії засудженого слід перекваліфікувати з п. 13 ч. 2 ст. 115 на ч. 2 ст. 121 КК України[348].

Завершуючи розгляд питання щодо поняття і видів одиничних злочинних діянь, зазначимо, що проведений в роботі їх аналіз надає підстави зробити наступні висновки.

1. При встановленні єдності злочинного діяння необхідно базуватися на двох критеріях: юридичному і соціальному. Одиничний злочин конструюється законодавцем, виходячи із соціальних властивостей відповідного діяння, і, передусім, типовості цього діяння, єдності його об'єктивних і суб'єктивних ознак. Із точки зору юридичної форми — одиничний злочин завжди передбачається кримінально-правовою нормою в якості одного (єдиного) складу злочину. Отже одиничний характер вчиненого злочину визначається як межами кримінально-правової норми, так і соціальним змістом вчинених дій, що складають зміст злочину. Ігнорування хоча б одного із зазначених критеріїв призводить до неправильного встановлення змісту злочину, і як, наслідок, до помилок у кваліфікації.

2. Одиничні злочини можуть мати найрізноманітніші юридичні конструкції і виявлятися у різних видах. Вони можуть бути простими і ускладненими. В останньому випадку не виключається їх зовнішня схожість із множинністю злочинів і виникає потреба у відмежуванні від неї.

3. Важливість з'ясування поняття і сутності одиничних злочинів обумовлюється тим, що вони є найважливішим інструментом у пізнанні інституту множинності злочинів.

По-перше, одиничні злочини дають змогу з'ясувати із яких структурних елементів складається сама множинність.

По-друге, визначення поняття та видів одиничних злочинів має значення як для кваліфікації злочинів, так й для призначення за них покарання.

Нарешті, це дає можливість знайти критерії для відмежування одиничних злочинів від схожих з ними видів множинності та інших кримінально-правових інститутів і уникнути тим самим помилок при кваліфікації.