Розділ 6. Злочин із похідними наслідками

Таким чином, як і у випадку зі складеними злочинами, у злочинах із похідними наслідками закон лише відображає реально існуючу дійсність, сутність і характер складної форми злочинної поведінки. Отже, на нашу думку, злочин із похідними наслідками за своєю соціальною сутністю є особливою формою злочинної поведінки, яка характеризується підвищеним ступенем суспільної небезпечності через спроможність діяння викликати декілька наслідків, які породжують один одного, настають послідовно і спричиняють шкоду декільком суспільним відносинам.

6.2. Об'єктивні та суб’єктивні ознаки злочину з похідними наслідками

Розглянемо об’єктивні та суб’єктивні ознаки злочинів з похідними наслідками.

До об'єктивних ознак цих злочинів належать такі.

1. Наявність двох чи більше об'єктів (поліоб'єктність). Один із цих об'єктів є основним, а інший — додатковим обов'язковим об'єктом, якому завжди у разі вчинення вказаного злочину завдається шкода. Можна погодитися із Є.В. Шевченком, який аналізуючи співвідношення даних об'єктів з точки зору їхньої соціальної цінності, дійшов висновку, що додатковий обов'язковий об'єкт у злочинах із похідними наслідками завжди є більш важливим соціальним благом, ніж основний об'єкт. Найменування «додатковий» об'єкт у цих випадках характеризує не його цінність порівняно з основним об'єктом, а лише місце даного складу злочину в системі Особливої частини КК, яке визначається відповідно до основного безпосереднього об'єкту як складової частини об'єкта родового[321].

На перший погляд, за ознакою багатооб’єктності злочини з похідними наслідками співпадають зі складеними злочинами, які також завжди викликають соціально шкідливі зміни у сфері декількох об'єктів кримінально-правової охорони. Однак співвідношення основного і додаткового об'єктів у них відрізняється. Багатооб'єктність складеного делікту обумовлена тим, що він утворений із декількох окремих злочинів, кожен з яких посягає на певні (свої) суспільні відносини. Ці окремі злочини, як частини складеного, перебувають між собою у відносинах супідрядності: один з них завжди є основним діянням, а піший — додатковим (способом чи умовою вчинення першого). Відповідно, і об’єкт основного діяння, як правило, превалює над іншим, визначає ступінь суспільної небезпечності, спрямованість і зміст злочину в цілому, тоді як об'єкт додаткового діяння виконує допоміжну функцію, конкретизує зміст і спрямованість злочину, підвищує його суспільну небезпечність. Отже, для складених злочинів визначальним є основний безпосередній об’єкт (хоча іноді його соціальна цінність може бути меншою ніж у додаткового об’єкта).

У злочинах із похідними наслідками основний об'єкт також вказує на місце злочину в системі Особливої частини КК, однак ступінь суспільної небезпечності вчиненого діяння визначається, як правило, за ознаками додаткового об'єкту. Основний безпосередній об'єкт у цих злочинах виконує охоронювальну функцію щодо тих суспільних відносин, які є додатковим об'єктом. Можна зазначити, що в діяннях даного виду додатковий об'єкт є головним, більш значущим, він превалює над основним і вирішальним чином впливає на суспільну небезпечність злочину з похідними наслідками. При цьому механізм спричинення шкоди додатковому об’єкту завжди обумовлюється шкодою, яка завдається основному безпосередньому об’єкту.

2.Наявність, як правило, активної поведінки — дії. Аналіз злочинів із похідними наслідками свідчить, що більшість із них може бути вчинена лише шляхом складних дій[322]. Як свідчать дослідження Є.В. Шевченка, у диспозиціях статей Особливої частини КК, що передбачають відповідальність за злочини з похідними наслідками, дія особи найчастіше виражається у фізичному впливі, за винятком окремих випадків, коли може мати місце вербальний вплив, наприклад, переляк, що спричинив психічне захворювання (ст. 121 КК), загроза при зґвалтуванні (ст. 152 КК) тощо[323].

Як виняток, у злочинах із похідними наслідками припускається і пасивна поведінка особи (змішана бездіяльність). Прикладом може стати спричинення тяжких тілесних ушкоджень шляхом бездіяльності, скажімо, коли маги не годує свою новонароджену дитину, внаслідок чого настають незворотні порушення функцій життєво важливих органів, що в наступному призводить до смерті дитини[324].

У багатьох випадках у злочинах із похідними наслідками в описування діяння іманентно включаються і певні способи вчинення даних посягань.

Способи вчинення вказаних злочинів звичайно характеризуються підвищеною суспільною небезпечністю (є загально небезпечними) або пов’язані із насильницьким впливом на об’єкт. В обох випадках вказані способи є настільки інтенсивними, що призводять до спричинення шкоди декільком об’єктам кримінально-правової охорони, тобто певним чином обумовлюють багатооб'єктність них злочинів.

3. Наявність двох суспільно небезпечних наслідків — основного (прямого, найближчого) і додаткового (похідного, віддаленого)[325]. Ці наслідки настають послідовно, так би мовити, хронологічно, один за іншим внаслідок вчинення дії чи бездіяльності. При цьому основний (прямий) наслідок завжди тягне за собою додатковий (похідний), бо за своєю сутністю він є настільки інтенсивним, «руйнівним», що об'єктивно містить у собі реальну можливість настання похідного наслідку у всіх випадках вчинення такого злочину. Суспільно небезпечне діяння безпосередньої участі в настанні додаткового (похідного) наслідку не приймає. Воно породжує основний наслідок, який в свою чергу, викликає наслідок додатковий.

Розберемо викладене на прикладі злочину, передбаченого ч. 2 ст. 194 КК України. У цьому злочині є: а) діяння — знищення або пошкодження чужого майна; б) основний (прямий) наслідок — майнові збитки (у великих чи особливо великих розмірах), які настали через знищення чи пошкодження майна; в) додатковий (похідний) наслідок — загибель людей чи інші тяжкі наслідки. За аналогічною схемою можна розглядати будь-який злочин зазначеного виду.

Таким чином, саме наявність у діянні двох наслідків — прямого і похідного від нього — є визначальною ознакою злочинів з похідними наслідками, яка і відрізняє їх від ускладнених діянь інших видів.

Дослідження розглядуваних злочинів дає підстави для висновку, що визначення в них наслідків законодавець здійснює різним чином. У більшості випадків в якості прямого і похідного наслідків виступає реальна шкода життю, здоров'ю, власності, громадській безпеці тощо. Однак в окремих випадках як похідний наслідок законодавець називає створення небезпеки спричинення шкоди (тобто визначає шкідливі наслідки як потенційно можливі)[326]. Наприклад, умисне руйнування або пошкодження шляхів сполучення, споруд на них, рухомого складу або суден, засобів зв'язку чи сигналізації, а також інші дії. спрямовані на приведення зазначених предметів у непридатний для експлуатації стан, якщо це спричинило чи могло спричинити аварію поїзда, судна або порушило нормальну роботу транспорту, або створило небезпеку для життя людей чи настання інших тяжких наслідків (ч. 1 ст. 277 КК)[327].

Крім того, досить часто похідні наслідки формулюються законодавцем як альтернативні або із застосуванням оціночних понять, як то: «загибель людей», «інші тяжкі наслідки», «особливо тяжкі наслідки», «велика матеріальна шкода», «істотна шкода» тощо.

На нашу думку, використання вказаних прийомів законодавчої техніки при конструюванні злочинів із похідними наслідками не є випадковим. По-перше, тому, що залежно від особливостей основного безпосереднього об’єкту в різних складах цих злочинів як наслідок може виступати шкода, що завдається різноманітним додатковим безпосереднім об'єктам. А, по-друге, руйнівна сила основного (прямого) наслідку в окремих злочинах із похідними наслідками настільки велика і «різновекторна». що може викликати широкий спектр можливих наслідків. В останньому випадку їх визначення в законі навряд чи можливо здійснити без застосування оціночних понять, які «мають різноманітний зміст і у конкретному своєму прояві виступають у різних формах»[328]. Вносячи у правові норми оціночний момент, такі поняття передбачають можливість самостійної оцінки конкретного випадку з боку правозастосувачів і здійснення на її основі індивідуального піднормативного регулювання суспільних відносин[329].

Нагадаємо, що в юридичний літературі висловлюються різні думки щодо доцільності існування в законі оціночних понять. Низка науковців, наприклад, Т.А. Костарева, М.І. Ковальов, А.В. Наумов вважають, що таких понять взагалі слід позбуватися, тому що вони істотно підвищують ризик судових помилок[330]. Про необхідність за можливості уникати застосування оціночних понять для визначення кваліфікуючих ознак особливо щодо суспільно небезпечних наслідків, писали С.В. Землюков, М.І. Панов, В.І. Ткаченко та інші вчені[331].

Ми погоджуємося із тим, що оціночні поняття не повинні широко використовуватися для визначення ознак складу злочину, однак вважаємо, що в певних випадках їх застосування є доцільним і, навіть, корисним. Як справедливо зазначив В.М. Кудрявцев, «суспільні відносини протягом дії кримінально-правової норми постійно зазнають змін, розвиваються, ускладнюються. Суд повинен мати можливість в певних межах враховувати ті зміни, що відбуваються в житті. Таку можливість забезпечують оціночні поняття»[332]. Про важливу регулятивну функцію, яку виконують оціночні поняття, писав і М.І. Панов, зазначаючи, що оціночні поняття «... надають кримінально-правовому регулюванню більшу гнучкість, повноту, динамічність, що дозволяє кримінальному закону враховувати всю різноманітність явищ у їх динаміці та розвитку»[333].

Отже, використання оціночних понять при визначенні похідних наслідків у розглядуваних злочинах є виправданим, однак має бути виваженим і обережним. У тих випадках, де їх неможливо уникну ти в законі, формалізація оціночних понять має здійснюватись за допомогою судової практики.