Розділ 6. Злочин із похідними наслідками

Звернемо увагу, що в КК РФ 1996 р. питання щодо відповідальності за злочини, які вчинені з двома формами вини, регламентується безпосередньо в законі У ст. 27 КК РФ зазначається, «якщо в результаті вчинення умисного злочину спричиняються більш ТЯЖКІ наслідки, які за законом тягнуть більш суворе покарання і не охоплюються умислом особи, кримінальна відповідальність за такі наслідки настає тільки у випадках, якщо особа передбачала можливість їх настання, але без достатніх до того підстав розраховувала на їх відвернення, або у випадку, якщо особа не передбачала, але повинна була і могла передбачити настання цих наслідків У цілому такий злочин визнається вчиненим умисно». Приблизно так само вирішується зазначене питання і в КК Туркменістану 1997 р. тощо.

Отже, додаткові (похідні) наслідки можуть бути поставлені особі у провину лише за умови необережного до них ставлення. Щодо діяння і основного (прямого) наслідку повинна бути встановлена умисна форма вини.

Таким чином, підсумовуючи розглянуті вище ознаки, визначимо, що злочин із похідними наслідками — це вид багатооб'єктного ускладненого одиничного злочину, в якому умисне суспільно небезпечне діяння спричиняє два окремих наслідки — основний (прямий) та додатковий (похідний), що настають послідовно і характеризуються різним психічним ставленням особи до прямого наслідку — умисел, а до похідного — необережна форма вини.

Як і всі одиничні злочини, злочин із похідними наслідками завжди кваліфікується за однією статтею (частиною статті) Особливої частини КК.

6.3. Відмежування злочину з похідними наслідками від суміжних понять і окремі питання його кваліфікації

Злочини з похідними наслідками, передусім, слід відрізняти від складених злочинів. Як зазначалося, в юридичній літературі багато авторів ототожнюють такі діяння[344] або співвідносять їх як родове (складений злочин) та видове (злочин з похідними наслідками) поняття[345].

Вище вже наводилися аргументи на користь того, що вказані одиничні злочини мають різну юридичну природу, самостійні ознаки і є окремими видами ускладнених одиничних злочинів. Об’єднує складені злочини і злочини з похідними наслідками те, що вони мають складні законодавчі конструкції, через що зовні видаються схожими на множинність злочинів. Існують ці законодавчі конструкції до тих пір. поки їх такими визнає законодавець.

У той же час об’єктивні та суб’єктивні ознаки зазначених злочинів істотно відрізняються. Складені злочини утворюються із двох або більше окремих взаємопов'язаних умисних злочинних діянь, з яких одне є основним, а інші — додатковими, що сприяють (супроводжують) вчинення основного.

Злочин із похідними наслідками складається із умисного діяння і двох наслідків: основного (прямого) і додаткового (похідного). причому, психічне ставлення до останнього характеризується лише необережною формою вини.

На практиці визначення суб'єктивних ознак злочинів із похідними наслідками викликає найбільше помилок. Особливі проблеми виникають при кваліфікації тяжкого тілесного ушкодження, що спричинило смерть потерпілого (ч. 2 ст. 121 КК) і його відмежуванні від умисного та необережного вбивства.

Зокрема, неправильне встановлення форми вини щодо наслідків злочину призвело до судової помилки за справою Б і Д,. яких було засуджено апеляційним судом Луганської області: Б. — за пунктами 12, 13 ч. 2 ст. 115 КК; Д — за п. 12 ч. 2 цієї ж статті КК за те, що вони, перебуваючи у стані алкогольного сп’яніння, затіяли сварку з О., під час якої в них на ґрунті особистих неприязних стосунків виник умисел на його вбивство. Б., діючи за попередньою змовою з Д., завдав кілька ударів кулаками в обличчя О. Після нього потерпілому завдав ударів кулаками в цю ж частину тіла Д, від чого О. впав на підлогу. Намагаючись позбавити життя потерпілого, Д. і Б. завдали йому не менше ніж п’ять ударів ногами по тулубу з обох боків, а останній — ще й удару ногою по голові. Потім Д., а після нього й Б., завдали металевим совком не менше ніж п’ять ударів по голові О., а Б. — ще й по тулубу потерпілого. Діючи спільно, Б і Д. заподіяли О. тілесні ушкодження у виді ран, перелому кісток носа, численних переломів ребер, розриву тканини печінки, від яких той помер на місці події.

Перевіривши матеріали справи та обговоривши наведені у касаційній скарзі доводи, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що скарга підлягає задоволенню частково, а вирок щодо Б. і Д. — зміні у порядку, передбаченому ст. 395 КПК, з таких підстав.

Висновки суду про винність Б. у злочині, за який його засуджено, відповідають фактичним обставинам справи і підтверджені наведеними у вироку доказами, які суд належним чином дослідив. Доводи засудженого Б. про те, що між його діями і смертю О. немає причинного зв’язку, безпідставні і спростовані такими доказами.

При розслідуванні справи та її розгляді в суді Б. визнав факт побиття разом із Д. потерпілого. Він засвідчив, що спочатку удари завдав кулаками в обличчя О., а після того, як той впав, — ногами по тулубу й голові, а також ударив один раз у живіт. Показання Б. про обставини побиття потерпілого підтверджені показаннями Д.. які останній давав під час досудового слідства, а також об’єктивно узгоджуються з даними судово-медичної експертизи трупа О., згідно з якими наявні на ньому рани, крововиливи, садно, переломи кісток носа і ребер та розрив тканини печінки утворилися внаслідок дії тупих твердих предметів, якими, за висновком експерта, могли бути кулаки, взуті ноги. Рани в ділянці голови, за його ж твердженням, могли утворитися від дії тупого твердого предмета з обмеженою контактуючою поверхнею, яким міг бути металевий совок, долучений до справи як речовий доказ. Смерть потерпілого настала від закритої травми тулуба, що супроводжувалася численними переломами ребер, розривом тканини печінки. Разом з тим доводи Б. про відсутність у нього умислу на вбивство О. та вчинення злочину за попередньою змовою із Д. ґрунтуються на матеріалах справи, тому заслуговують на увагу.

Обґрунтовуючи наявність у засуджених умислу на вбивство потерпілого, суд у вироку послався на їхні дії, спрямовані на виконання об’єктивної сторони злочину, а також кількість і локалізацію тілесних ушкоджень на трупі О. та механізм їх заподіяння. Однак з такими висновками суду погодитися не можна.

Як убачається з матеріалів справи. Б., Д. і О. проживали неподалік один від одного, стосунки між ними були нормальними. Безпосередньо перед подією, що сталася, а також у перервах між побиттям потерпілого Б. і Д. розпивали з ним спиртні напої. Б. і Д. ще на початку досудового слідства заявили, що умислу на вбивство О. не мали, а побили його за те, що він проміняв телевізора, який йому не належав, на горілку, але в цьому зізнатися не бажав. Крім того, відповідно до показань засуджених при побитті потерпілого вони один одного стримували від активних дій і залишили його живим. Такі показання Б. і Д. наявними у справі доказами не спростовані та не суперечать висновку судово-медичної експертизи, згідно з яким потерпілий після заподіяння йому тілесних ушкоджень короткий проміжок часу міг рухатися і вчиняти певні дії.

Не може в цьому випадку бути доказом про умисне позбавлення життя засудженими О. й та обставина, що вони, як установив суд, завдали йому ударів совком по голові. Такі дії не мають причинного зв’язку зі смертю потерпілого. Згідно з висновком судово-медичного експерта в такий спосіб О. були заподіяні легкі тілесні ушкодження. Із пояснень експерта в суді вбачається, що за умови надання потерпілому медичної допомоги наслідок його лікування міг бути позитивним.

Суд установив і зазначив у вироку, що Б. і Д. під час побиття потерпілого діяли спільно і в ситуації, що склалася, були сліввиконавцями злочину. Даних про те, що вони заздалегідь домовилися про вбивство О. у справі немає. Не навів їх у вироку й апеляційний суд, обмежившись лише формальним посиланням на вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб.

Ураховуючи всі обставини вчинення злочину, спосіб заподіяння тілесних ушкоджень потерпілому, причини припинення злочинних дій, а також поведінку засуджених і потерпілого, яка передувала події, їх відносини, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що Б. і Д. при побитті О. не мали умислу на його вбивство, а тілесні ушкодження заподіяли йому в обопільній бійці без мети позбавлення життя. Про те, що така бійка мала місце, крім визнання цієї обставини засудженими, свідчать також дані судово-медичних експертиз про наявність у них тілесних ушкоджень. При цьому, завдаючи потерпілому ударів по тулубу, засуджені усвідомлювали, що такими діями заподіюють тілесні ушкодження, небезпечні для його життя, передбачали, що від таких дій може настати смерть О., але легковажно розраховували на її відвернення, тобто ставлення засуджених до наслідків, що настали, було необережним (злочинно самовпевненим).

За таких обставин колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України вирок апеляційного суду щодо Б. та Д. змінила: перекваліфікувала дії Б. із пунктів 12, 13 ч. 2 ст. 115 КК, Д. — із п. 12 ч. 2 цієї ж статті на ч. 2 ст. 121 КК[346].