Розділ 1. Поняття одиничного злочину

1.1.3. Суб'єктивні теорії єдності злочину

Із середини 50-х років XIX століття бере початок суб’єктивний напрямок в дослідженні критеріїв одиничного злочину. На думку представників цього напрямку, кожний злочин є поєднанням зовнішнього і внутрішнього, тобто будь-яка зовнішня діяльність людини є продовженням її внутрішньої діяльності. Зокрема, М.Д. Сергеєвський, А. Резон, М А. Неклюдов та низка інших вчених вперше в історії кримінального права зробили спробу з'ясувати внутрішню сутність одиничного злочину, а тому саме їм належить пріоритет в розробленні інституту єдності злочинів, який на початку XX століття досить активно досліджувався в теорії кримінального права.

Головним методологічним питанням, яке перебувало в центрі уваги названих науковців, було питання щодо пошуку критеріїв єдності злочину. І хоча за такі критерії всі названі автори обирали суб’єктивні ознаки, все ж таки, на думку деяких із них, в якості критерію визнавалась єдність вини; інші вважали за такий — єдність умислу, єдність наміру або єдність волі чи спільність мети тощо. Такі розбіжності у поглядах пояснювались тим, що на той час в теорії кримінального права не було єдності у розумінні ознак суб’єктивної сторони. Чіткої межі між поняттями вини, умислу, наміру, рішучістю, мотивом та метою не проводилося, не дослідженим залишалось і питання щодо співвідношення цих ознак[22].

Загальним недоліком суб’єктивних теорій слід також вважати перебільшення суб'єктивних ознак на шкоду об’єктивним. Деякі автори навіть вдавалися до того, що наявність ознак суб’єктивної сторони ставили в залежність не від характеру та особливостей об’єктивних ознак, а від того, визнає чи ні сам суб’єкт свою діяльність як єдиний злочин. Отже, «об’єктивізм» в оцінці одиничного злочину (тобто єдність об’єкта — означає єдність злочину) був замінений на крайній «суб’єктивізм» (якщо я вважаю свій злочин єдиним — він і є таким).

Серед багатьох прихильників суб'єктивних теорій найбільш вагомою фігурою видається відомий російський вчений, професор М.Д. Сергєєвський. Червоною ниткою через все його вчення про одиничний злочин проходить поняття суб’єктивного настрою, під яким розуміється вся психічна сфера одиничного злочину. І хоча прямо вказане поняття ним не вживається, — воно замінюється поняттям єдність діяння, для кожного з таких діянь М.Д. Сергєєвський визначає характерний суб'єктивний настрій. Скажімо, для продовжуваних злочинів — це єдність плану, а для ідеальної сукупності (яку він також вважав одиничним злочином) — єдність наміру тощо.

М.Д. Сєргєєвський наполягав, що питання про те, чи є певна діяльність людини одною єдиною дією чи низкою самостійних дій, є quaestio facti (питанням факту) і рішення його має здійснюватися практичним шляхом у кожному окремому випадку.

Про єдність діяння на думку М.Д. Сергєєвського свідчать чотири наступних фактори: по-перше, це момент часу (він може і не бути єдиним); по-друге, це наявний зв'язок між дією і наслідком. Далі — це єдність способу дії. І, нарешті, — він зазначає, що декілька актів діяння є єдиними, «якщо вони проникнуті (просякнуті) одним суб’єктивним настроєм». Отже, навіть віддалені в часі окремі дії можуть створити єдину дію, якщо вони матимуть один суб’єктивний настрій[23].

Підсумовуючи погляди М.Д. Сергєєвського зазначимо, що головним у визначенні єдності злочину він, як і всі «суб’єктивісти» вважав оцінку вчинених дій самим суб’єктом. Діяння є єдиним лише тоді, коли сам суб’єкт сприймав його таким. Через це автор помилково включав до одиничних злочинів ідеальну сукупність і фактично стверджував суб’єктивно-оціночний погляд на природу одиничного злочину. Такий підхід не відбивав об’єктивної реальності, що і було головним недоліком всіх суб'єктивних теорій єдності злочину.

1.1.4. Змішані теорії єдності злочину

Поряд з об’єктивними та суб’єктивними теоріями єдності злочину в науці кримінального права XIX — початку XX століття існували також інші теорії, прихильники яких не абсолютизували окремі критерії, не розглядали одиничний злочин як абстрактне поняття, а переслідували суто утилітарну, практичну мету — знайти риси, що відмежовують такі злочини від випадків множинності. Так з’явилися так звані змішані теорії єдності злочину. Для кожного виду одиничного злочину науковцями обирались свої критерії єдності, якими могли бути як об’єктивні, так і суб'єктивні ознаки. Однак в якості абстрактного, так би мовити, універсального критерію проголошувалась єдність норми, єдність порушеного закону. До представників змішаних теорій, передусім, можна віднести видатного російського вченого професора М.С. Таганцева та менш відомого науковця початку XX століття С.К. Гогеля. Певною мірою змішаної теорії дотримувалися професори А.Ф. Кістяківський, С.В. Познишев та деякі інші криміналісти.

Концепція одиничного злочину М.С. Таганцева спиралась на розроблену ним теорію норми як об’єкта злочинного посягання. При цьому під об'єктом злочинного посягання розумілась норма або в її «окремому, одиничному бутті», або у сполученні декількох норм в формі юридичних інститутів, або як юридичний порядок, що існує в суспільстві в цілому. Кожен злочин, на думку М.С. Таганцева, порушує правові норми не як абстрактні величини, «а в їх реальному існуванні, тобто у формі дійсних прав чи благ, що базуються на цих нормах». Отже злочин це є «посягання на норму в її реальному бутті», тобто «єдина більш менш точно окреслена дія особи, що посягає на норму, і єдина, також чітко визначена норма як предмет посягання»[24].

Як видно, в підставі кожного злочину вчений вбачав єдність діяння і єдність норми. Звідсіля — єдність злочину залежить або від властивостей норми, або від властивостей діяння порушника. У розвиток своїх ідей, в лекціях 1902 року М.С. Таганцев запропонував власне визначення одиничного злочину. На його думку; «будь-яка дія чи бездіяльність або їх сполучення, що поєднує в собі всю сукупність законних об'єктивних і суб’єктивних ознак певного злочинного діяння, як кримінально-караного посягання на норму в її реальному бутті, складає єдине злочинне діяння в юридичному смислі»[25].

Із цього визначення можна зробити висновок, що підстави єдності злочину за М.С. Таганцевим містяться лише в єдності кримінального закону, що діяння буде єдиним лише тоді, коли воно є єдиним в юридичному відношенні, коли єдиним є його законодавче визначення, і що будь-які об’єктивні та суб’єктивні ознаки злочину мають другорядне значення і можуть враховуватись при кваліфікації лише, якщо вони передбачені в законі. Не важливо, яким фактично є діяння, вчинене суб’єктом, будь-яке сполучення дій завжди є одиничним злочином, якщо закон визнає це сполучення єдиним цілим. Безумовно, у такому підході простежується таганцевський «юридичний нормативізм» у погляді на сутність злочину.

Уявляється, що в пошуках критеріїв єдності злочину М.С. Таганцеву варто було б виходити також із того, що віднесення діяння до одиничного злочину неможливо без врахування, що воно з природної, психологічної точки зору також має бути єдиною поведінкою людини, має бути психологічно обумовленим. Сама по собі зовнішня єдність не може довільно визначатись як одиничний злочин. Адже кожне вольове рішення законодавця повинно відображати об’єктивні, реальні процеси, які відбуваються в суспільстві. Якщо цього не відбувається, створені юридичні конструкції суперечать дійсній природі соціальних явищ, тобто є штучними. Отже діяння лише в тому випадку повинно отримувати юридичну форму одиничного злочину, якщо воно є єдиним за своєю соціальною природою

Судячи по всьому, М.С. Таганцев сам відчував певну нелогічність своєї концепції, а тому всупереч собі заявляв, що для складених злочинів критерієм їх єдності має бути єдність вини. «Роздільність вини, — писав вчений, — за загальним правилом, визначає роздільність вчинених винним злочинних дій. Винятки з цього можуть існувати лише в силу прямої вказівки закону, в тих випадках, коли із поєднання декількох видів винності утворюється єдиний злочин»[26].

Непослідовність поглядів М.С. Таганцева на сутність одиничного злочину надала йому підстави розглядати ідеальну сукупність злочинів як вид одиничного злочину. Тому вчений зазначав: «в цих випадках винність особи залишається по суті єдиною, в дійсності воля особи спрямована на одне будь-яке порушення, що є начебто центром діяльності, а порушення інших норм має додатковий характер, і винний іноді й не думає про те, що його діяння містить посягання на декілька норм»[27]. А оскільки «єдність вини визначає і єдність караності», то це означає, що ідеальна сукупність має визнаватись єдиним злочином[28].

Однак навіть за умови єдності діяння при ідеальній сукупності не може бути єдиної вини, адже щодо кожного злочину в ідеальній сукупності існує окреме психічне ставлення суб'єкта. Ці спроби автора «підтягнути» ідеальну сукупність до поняття одиничного злочину навряд чи можна визнати вдалими. Втім, незважаючи на окремі суперечності, а також деяке спрощення наукових підходів, ідеї М.С. Таганцева щодо розвитку вчення про одиничний злочин були вагомим внеском у теорію кримінального права.

Спробу об'єднати положення об’єктивних і суб’єктивних теорій єдності злочину здійснив також професор Московського університету С.В. Познишев. За основу своєї теорії він взяв погляди А. Фейербаха на єдність об’єкта в одиничному злочині. «Єдність злочину передбачає перед усім єдність об’єкта, на який спрямоване посягання», — писав цей вчений. І далі продовжував: «...єдність дії передбачає одне спільне рішення піддати певному впливу даний об’єкт, навіть по частинам або в декілька прийомів»[29]. Очевидно під спільним рішенням у даному контексті С.В. Познишев мав на увазі суб'єктивні ознаки-вину, мотив тощо, однак ніяких наукових пропозицій як визначити в поведінці суб'єкта єдність вини він не висловлював.

До прихильників змішаних теорій єдності злочину належав відомий українсько-російський вчений А.Ф. Кістяківський. І хоча в своїх наукових пошуках цей криміналіст обмежувався дослідженнями тільки продовжуваного одиничного злочину, сутність його поглядів не викликає сумнівів. За його словами «для буття продовжуваного злочину потрібні наступні умови: а) єдність злочинного наміру і злочинної рішучості; б) одне й те саме право, на порушення якого спрямований злочинний намір; в) однохарактерність зовнішньої дії, шляхом якої вчиняється порушення цього права»[30]. Наведене визначення свідчить, що для обґрунтування сутності одиничного продовжуваного злочину, А.Ф. Кістяківський використовує як об'єктивні, так і суб'єктивні критерії.

Завершуючи розгляд даного питання зазначимо, що в кримінальному праві XIX — початку XX століття низка науковців (А.С. Жиряєв, В. Спасович та інші) взагалі не визнавали ніяких теорій єдності злочинів.