Розділ 1. Поняття одиничного злочину

Таким чином, єдине за Аристотелем — це безперервне від природи, ціле, одиничне і загальне. Вочевидь, що у підставу всіх значень єдиного філософ поклав об’єктивний критерій, а саме — матерію. Також, як випливає із вчення Аристотеля, одиничне і загальне — це дві сторони єдиного.

Безумовно, Аристотель, впроваджуючи категорію «єдиного» зовсім не мав на меті вивчати злочинні форми людської діяльності, однак детально розроблена ним філософська категорія «одиничного» в подальшому була покладена у підґрунтя поглядів багатьох поколінь юристів на природу одиничного злочинного діяння[12], Саме ідеї Аристотеля поклали початок теоріям об'єктивної обумовленості єдності злочину, які отримали розповсюдження у класичній школі кримінального права у XIX столітті.

Серйозний крок до діалектичного розуміння одиничного був зроблений німецькою класичною філософією. Зокрема Гегель під одиничним розумів необхідну форму дійсності у її зовнішньому існуванні, тобто в просторі і часі, як «момент відмінності» і визначеності, що протиставляється абстрактній тотожності поняття. Філософ вказував, що визначеність, яка співвідноситься сама із собою, є одиничністю. У цьому розумінні одиничне виступає як необхідний момент конкретно-всезагального поняття. Однак, оскільки для Гегеля всезагальним є думка і тільки думка, остільки і одиничне у підсумку тлумачиться в його «Логіці» як форма і спосіб предметної реалізації думки, поняття, ідеї, як ступінь їх «опредмечування» у просторі і часі. Одиничність є не тільки поверненням поняття до себе самого, а безпосередньо і його втрата. Через одиничність, подібно тому, як поняття існує в ній в середині себе, воно стає поза собою і перетворюється в дійсність. Отже Гегель визначає одиничне (тіло, подію, явище) як певну абстракцію, що не має дійсності поза і незалежно від мислення. Ідеалістичні погляди Гегеля на сутність категорії одиничного мали певний вплив на представників суб’єктивних теорій єдності злочину, які поширилися в теорії російського кримінального права наприкінці ХІХ століття.

Матеріалістична діалектика визначає одиничне як об’єктивну якісно визначену реальність, як форму буття матерії у просторі, як найважливіший момент дійсності. Для розуміння дійсності важливим є таке одиничне, яке виражає свій власний загальний тип. Іншими словами, одиничне виступає як кількісно визначений момент саморозвитку якісно визначеної дійсності.

Як зазначалося, одиничне характеризує окремі предмети, явища процеси, які відрізняються за своїми якостями від інших, в тому числі і подібних до них предметів чи явищ. Загальне — це об’єктивно існуюча подібність окремих предметів, їх однорідність (однотипність), належність до одного й того ж роду явищ. В об’єктивній дійсності постійно відбувається перехід, перетворення одиничного у загальне і особливе, та навпаки. Дія загальної закономірності виявляється в одиничному і через одиничне, а всіляка нова загальна форма завжди спочатку виступає в дійсності у вигляді одиничного винятку із загального правила (чи то є народження нового біологічного виду, чи нової форми суспільних відносин тощо).

Одиничне, таким чином, реалізує багатоманітність у єдності і є необхідною формою розвитку дійсності. З іншого боку, тільки через врахування одиничного здійснюється подальше поглиблення (конкретизація) загального. Загальне розкривається в понятті тільки через відображення одиничного.

Пізнання тих чи інших предметів чи явищ з точки зору співвідношення «одиничне-загальне» передбачає можливість їх порівняння, виявлення схожості та відмінностей, однорідності та різнорідності, усвідомлення окремого одиничного характеру конкретних предметів чи явищ, їх класифікацію[13].

Якщо перенести розглядувані філософські категорії на кримінально-правове вчення про множинність злочинів, то очевидно, що вони повністю спрацьовують. Під цим кутом зору множинність злочинів — це є загальне, а окремий злочин у її складі — одиничне. Одиничні злочини — це форма існування множинності (загального) у дійсності. Кожний одиничний злочин є відокремленим від іншого, і має власні специфічні особливості. Поєднання декількох одиничних злочинів створює нову загальну категорію — множинність злочинів, зміст якої розкривається тільки через пізнання одиничного злочину, його ознак і властивостей.

1.1.2. Об'єктивні теорії єдності злочину

Яскравим представником указаних теорій був видатний німецький вчений Павел Ансельм Фейербах[14]. Заради справедливості зазначимо, що в безпосередньому розумінні слова поняття одиничного злочину. А. Фейербах не розглядав. Він аналізував лише продовжуваний злочин, причому визнавав його з одного боку сукупністю злочинів, а з іншого — покарання за нього пропонував призначати так, як за одиничний злочин, говорячи, що «тут багаторазові злочинні діяння мають розглядатися як один єдиний злочин». Така непослідовність пояснюється специфічними поглядами А. Фейербаха на природу продовжуваного злочину. Головною особливістю такого діяння вчений вважав єдність предмета злочину, саме це, на його думку, мало бути єдиною підставою об’єднання множинності окремих діянь в єдиний продовжуваний злочин.

Отже, запропонована А. Фейербахом конструкція продовжуваного злочину будувалася лише на об’єктивних підставах єдності, без будь-якого врахування суб’єктивних підстав — єдиного умислу, єдиних мети та мотиву. За теорією цього вченого, якщо суб’єкт, одного разу вчинивши посягання на певний предмет, через деякий час знову намагався вчинити злочин проти того самого предмета, то все вчинене повинно було розглядатися як єдиний продовжуваний злочин, навіть і тоді, якщо друге посягання було актом реалізації самостійного, так би мовити, нового умислу[15]. Така позиція невиправдано розширювала межі продовжуваного злочину і практично зводила нанівець поняття повторності. Цікаво те, що така точка зору А. Фейербаха підтримувалась і на законодавчому рівні: вона була закріплена в Баварському кримінальному уложенні 1813 р., укладачем якого, до речі, був сам А. Фейербах.

Теорію об’єктивної єдності злочину А. Фейербах запозичив із теорії римського права. Кримінальне право тих часів не цікавили суб’єктивні чинники поведінки злочинця, а головним принципом відправлення правосуддя визнавалось об'єктивне ставлення за провину[16]. Саме цим, з одного боку, можна пояснити відсутність будь-яких суб’єктивних підстав при визначенні А. Фейербахом концепції продовжуваного злочину. З іншого боку, це пояснюється тим, що вчений знаходився під впливом кантівської суб'єктивно-ідеалістичної філософії «речі в собі».

Тут цікавим є те, що самі по собі погляди І. Канта на природу злочину не передбачали роз'єднання об’єктивного і суб’єктивного. Він навіть зазначав, що злочин це є навмисне порушення обов'язку, «порушення, пов’язане із усвідомленням того, що воно є порушенням»[17]. Отже за І. Кантом злочин завжди має об’єктивну і суб’єктивну сторони; це є діяння, яке спричиняє шкоду певному об’єкту, вчинене конкретним суб’єктом. Однак філософія І. Канта — це філософія агностицизму. І. Кант ізолював предмет і його сприйняття людиною, протиставляв їх одне одному, оголошував його недоступною для людини апріорною даниною, так званою «річчю в собі». Людина здатна пізнавати не матеріальні предмети, а ті, які існують в її свідомості, уяві, як відображення цієї «речі в собі»[18].

Вчення І. Канта обмежувало пізнавальні можливості людини лише спроможністю пізнання нею суб'єктивних образів об'єктивно існуючих предметів, що призводило до розриву між об'єктивно існуючим, реальним предметом та уявленням про нього в свідомості суб'єкта. За такого підходу повністю спростовувалась можливість активного втручання свідомості людини як в сферу предметів, так і в сферу власних вчинків, тобто вчинок людини існував, так би мовити, сам по собі.

Вказані ідеї І. Канта і обумовили погляди А Фейербаха на сутність його вчення про єдність злочину, на заперечення єдності об'єктивного і суб’єктивного у природі єдиного злочинного діяння. До кінця своїх днів А. Фейербах залишався непохитним кантіанцем і послідовним прихильником ідеї формально-об'єктивної єдності злочину.

У Росії на початку XX століття об’єктивну теорію єдності злочину підтримав видатний вчений-криміналіст, професор Казанського університету А.А. Піонтковський (батько).

Особливість його поглядів полягала в тому, що ідея об’єктивної обумовленості єдності злочину доводилась не якостями предмета чи об’єкта злочину, як це мало місце у А. Фейербаха, а ґрунтувалась на особливостях об’єктивної сторони одиничних злочинів. За А.А. Піонтковським кожний вид одиничного злочину мав свій критерій єдності.

Зокрема, для простої злочинної діяльності критерієм визнавалась одиничність злочинного діяння; для складеної злочинної діяльності множинність різнорідних злочинних дій, які в сукупності становлять єдине ціле; для триваючого злочину — наявність особливого злочинного стану, що був викликаний тривалим здійсненням складу злочину; для продовжуваного злочину критерієм його єдності визнавалась тотожність дій, однорідність обстановки їх вчинення і спільність кінцевого наслідку[19]. Однак пропонуючи зазначені критерії єдності злочину, А.А. Піонтковський також твердо відстоював головний принцип кантівської суб’єктивно-ідеалістичної філософії — відірваність об’єктивного від суб'єктивного, через що кожний вид одиничного злочину отримував однобічну і неповну характеристику, та й сам автор іноді був непослідовним у своїх висловах. Особливо наочно це простежується у його поглядах на склад продовжуваного злочину: «Якщо цей склад змінюється, і з досягненням спільного кінцевого наслідку цей склад не є тотожним складу тих окремих актів, із яких ця діяльність складається, то тоді ця діяльність являє собою єдине злочинне діяння (наприклад, отруєння малими дозами отрути протягом певного часу, що потягло за собою смерть жертви). Якщо ж цей склад і по досягненні кінцевого результату залишається тотожним складу окремих злочинних актів (як це має місце, наприклад, при викраденні бібліотеки шляхом виносу кожного разу декількох книг), то тоді така продовжувана злочинна діяльність уявляється діяльністю багаторазовою, що складається із цілої низки окремих самостійних злочинних діянь»[20]. Як видно, продовжуваний злочин А.А. Піонтковський в одних випадках визнавав одиничним злочином, а в інших — специфічним видом реальної сукупності залежно від того, змінюється чи ні його склад із досягненням спільного кінцевого результату.

Суперечливою слід визнати також концепцію одиничного складеного злочину, запропоновану А.А. Піонтковським. Під складеною злочинною діяльністю він розумів таку, «що складається із двох чи декількох різнорідних злочинних актів, які в сукупності утворюють єдине, особливе, самостійне злочинне діяння»[21]. За такого підходу складений злочин по суті нічим не відрізнявся від сукупності злочинів, особливо від ідеальної сукупності, в якій два чи більше злочинів об’єднані спільною дією.

Такими були основні положення об’єктивних теорій єдності злочину. Як зазначалося, їх прихильниками і послідовниками було досить багато вчених XIX — початку XX століття. Кожен з них вносив у ці теорії щось своє, однак сутність кожної із об’єктивних теорій незмінно базувалась на арістотелево-кантівському методі відриву об’єктивного від суб'єктивного в діяльності людини. При цьому логічний розвиток об’єктивних теорій врешті-решт призводив до повного нівелювання понять продовжуваного і складеного злочину, тому що тільки об’єктивними критеріями неможливо було пояснити сутність цих одиничних діянь.