Розділ «4. Місце експертизи в адміністративно-юрисдикційній діяльності органів внутрішніх справ»

Основний обов'язок експерта полягає в наданні об'єктивного й повного висновку по поставлених питаннях. На всю експертну діяльність поширюється принцип дотримання законності: експерт здійснює свої функції в межах процесуального закону й нормативних актів відповідного відомства.

Систематизація й класифікація експертиз оптимізує організацію відповідної діяльності і може провадитися за різними підставами і викликана необхідністю в оперативному прийнятті рішень про місце й час проведення експертизи, про потенційну можливість конкретної експертної установи розв'язувати питання в адміністративному провадженні в справі, формулюванню питань, що піддягають вирішенню, тощо.

В адміністративних провадженнях проводиться значна кількість експертиз. З огляду на їх спеціальний предмет і об'єкти дослідження, а також суб'єктів доказування у провадженнях, специфіку завдань таких проваджень, є підстави виділити їх в окремий вид експертиз. Характеристика судової експертизи дозволяє класифікувати й виділити проведені в її рамках спеціальні дослідження, відмежувавши від експертиз іншого роду, наприклад, держекспертиз, розглянутих нами раніше. Експертиза, проведена в адміністративних провадженнях, за своїми комплексними характеристиками і критеріями визначення виду юридичних експертиз, не належить ні до держекспертиз, ні до судових експертиз; вона займає зовсім самостійну нішу в різноманітті спеціальних досліджень, проведених з метою встановлення фактів, що мають юридичні наслідки.

Експертиза в адміністративному провадженні, будучи самостійним юридичним феноменом, має свою мету й вирішує свої специфічні завдання; вона набула особливої процесуальної форми; у ній реалізують свої специфічні повноваження відповідні суб'єкти адміністративного провадження.

Квінтесенцією експертизи як юридичного інструментарію є спеціальні знання, потенційно значимі в доказовій діяльності по встановленню істини по справі. Тому визначальним є наукове визначення терміну "спеціальні знання" та встановлення їх природи.

Щодо експертизи можна говорити про те, що такий розсуд повинен будуватися на об'єктивних передумовах, до яких варто віднести: наявність прямого включення законодавцем спеціальних елементів у нормі матеріального права, віртуально застосовної в справі (правова передумова); рівень розвитку наукових знань і ступінь їх адаптації в процесі, виражена в рекомендуванні до застосування в дослідженні експертних методик (спеціальна передумова); зв'язок між віртуальним предметом експертизи і юридичним фактом, що потребує обґрунтування (логічна передумова).

Зазначені передумови можна визнати ключем у відшуканні підходу до диференціації повсякденного й спеціального знань в адміністративно-процесуальній сфері діяльності. Такий ключ варто визнати як методологічний прийом розмежування повсякденного й спеціального знання стосовно до інших процесуальних форм.

Так необхідність участі фахівця визначається: включенням у норму права (але вже процесуальну) спеціальних елементів у певній формі (наприклад фотографування речових доказів, з'ясування їхніх ознак, що індивідуалізують, при описі в протоколах виявлення й вилучення; ступенем адаптованості наукових знань для практичних цілей (наприклад, відеозапис краще фотографії в плані збільшення обсягу інформації про досліджуваний об'єкт); наявністю об'єктивного зв'язку між способом використання спеціальних знань і юридичною метою їх застосування (наприклад не можна визнати коректним застосування медичних знань для визначення спеціальної підстави призначення психологічної експертизи).

До поняття "спеціальні знання" у процесуальній доктрині звертаються звичайно при вивченні інституту судової експертизи. Такий підхід пов'язаний з тим, що термін "спеціальні знання" законодавець уживає лише щодо підстави призначення судової експертизи, не розкриваючи при цьому його зміст.

Узагальнюючи викладене, можна запропонувати як критерій визначення підстави використання спеціальних знань у будь-якій процесуальній формі таке: норми матеріального (або процесуального) права, що містять спеціальні елементи в певній формі як пряма вказівка закону на застосування таких знань; рівень розвитку наукових знань і ступінь їхньої адаптації в процесуальній діяльності у вигляді апробованих і рекомендованих до впровадження в експертну діяльність методик (професійної оцінки спеціальних елементів); наявність об'єктивного зв'язку між способом застосування певних наукових знань і юридичною метою їх використання).

Використання такого пошукового прийому дозволяє виявити специфічні властивості спеціальних знань як процесуальної категорії, які можуть бути покладені в основу відповідної дефініції. Результатом такого функціонального підходу є висновок про спеціальні знання як про високопотенційну наукову інформацію неправового характеру, реалізовані за допомогою наукових методик у напрямку встановлення елементів юридичного факту.

Таке визначення має оцінний характер і тому за своєю природою мінливе, залежить від рівня розвитку суспільних відносин і адаптації наукових знань у повсякденному досвіді людини. Це не лінійний процес. Залежність між обсягом повсякденних і розвитком наукових знань має не причинно-наслідковий, а функціональний характер. Дана теза означає, що з розвитком пізнань навколишнього світу знання про нього стають більше диференційованими й одночасно системними (це розширює сферу застосування спеціальних знань і для юридичних потреб); сфера повсякденних знань збагачується, що не означає межі їх розширення за рахунок наукових.

Диференціація наукового знання виокремлює зі сфери повсякденного нові галузі; маючи наукове пояснення й обґрунтування, є можливість здобути і виділити характерні спеціальні знання, які використовуються в соціальній практиці вузького і непереважного профілю - практиці адміністративних проваджень.